— Уб’ю, лиходію!
Микола бив кулаками у двері хати, а люди, що зібралися, вмовляли його:
— Миколо, та годі тобі! Завтра знову прощення проситимеш! І не соромно? Двоє діточок, а ти так соромиш себе й Наталку!
Він повернувся до калітки:
— Вам чого тут? Кіно дивитися? Розходьтеся!
Люди не рушили з місця. Сусідка промовила:
— Миколо, та що це з тобою? Має ж бути причина?
— Причина? Наталка й є причина! Я до неї… усією душею, а вона? Усміхається всім, а тепер замкнулася у хаті — з ким там?
Микола зійшов з ганку, сів на лавку. Говорив утомленим, плаксивим голосом, що дивно було чути від здоровенного чоловіка.
Сусідка промовила лагідно:
— Даремно ти на дружину наклеп несеш… Добра вона. Чесна.
Микола ледь чутно відповів:
— Не любить вона мене, тітко Ганно. Я ж селюк, а вона міщанка, от і дивиться наліво.
— Ой, дурний ти… Таких, як ти, ще пошукати треба…
Але Микола вже не чув. Заснув, схиливши голову. Тітка Ганя штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він простягнувся на лавці.
— Ну все, тепер до вечора не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав до міста вчитися на екскаваторника. Село тоді розросталося, будинки будували. Люди казали, що ще трохи — і стане містечком. Хоч і без багатоповерхівок, але головне — люди.
У селі була своя будівельна бригада. Будували будиночки для спеціалістів, а тепер замахнулися на клуб. Не якийсь там, а справжній, кам’яний, на два поверхи, з гуртками.
Екскаватор був, техніки повно, але працювати на ній було нікому. Водії, трактористи є, а ось фахівців — нема. Тож вибрали Миколу та Богдана з сусіднього кінця села й відправили до міста.
Микола з Богданом не дружили. Навпаки — постійно сварилися. Через дівчат. Навіть билися кілька разів.
У міському гуртожитку їх поселили в одну кімнату. Богдан одразу сказав:
— Потрібно знайти тут міщанку, щоб залишитися в місті.
Микола здивувався:
— Як так? Господарство платить за навчання, а ти тут залишатимешся?
Богдан засміявся:
— От дурень! Так усі розумні роблять. Що в селі робити?
Микола лише хмикнув:
— Ну, чекають тут на такого красеня.
Через три дні Микола побачив Богдана з дівчиною. І сам не помітив, як закохався в Наталку.
Ввечері спитав у Богдана:
— Хто ця дівчина?
— О, Наталка. Міщанка, живе з бабусею — отже, житло незабаром звільниться.
— Закохався, чи що?
— Та ти смієшся? Дошка-дошкою, я люблю фігуристих…
Микола одразу вдарив його. Потом ще раз. Богдан витер ніс і сказав:
— А ти, бачу, запалився… Дивись, як я на ній одружуся та гулятиму наліво й направо! А вона мене чекатиме вдома та все пробачатиме.
Наступного дня, як тільки Богдан пішов, Микола пішов за ним. Побачив, як той обійняв Наталку за талію, і кинувся вперед.
Випалив усе. Наталка дивилася то на нього, то на Богдана, потім сказала:
— Та йдіть ви! — і пішла.
Вони з Богданом знову побилися. Той переїхав до іншої кімнати. А Микола дні й ночі чергував біля Наталкиного будинку.
Дівчина йшла повз, ігноруючи його. А через два тижні зупинилася:
— Довго будеш, як тінь? Може, у кіно запросиш?
Він забрав до села не лише Наталку, а й її бабусю. Бабуся померла через десять років, а у них уже було двоє синів.
Микола для родини готовий був землю рити. Поставив хату, паркан, якого ні в кого не було. У хлопців — найдорожчі велосипеди. Наталка працювала фельдшером. Він із неї пилинки здував.
А рік тому сталося те, чого Микола не очікував. У село повернувся Богдан. Мабуть, міська дружина його вигнала.
Як тільки Микола дізнався, прийшов додому похмурий. Наталка здивовано подивилася:
— Миколо, що з тобою?
Він дістав пляшку, випив. Наталка перелякалася — він практично не пив.
— Богдан повернувся.
— Який Богдан?
— Той самий, з яким ти…
Наталка засміялася:
— А, зрозуміла. Не прижився в місті?
Потім серйозно додала:
— Ну, повернувся й повернувся. Та чого ти такий?
— Ось що, Наталко… Якщо щось дізнаюся — уб’ю!
— Що дізнаєшся? Не розумію тебе!
— Потім зрозумієш!
З того дня спокій у їхньому домі закінчився. Тверезий Микола слухав Наталку, каявся:
— Дурень я, Наталко… Пробач…
Вона пробачала. Але не минуло й місяця, як історія повторювалася. Скандали ставали все гучнішими.
***
Вранці Микола прокинувся у сінях. Мабуть, втік від комарів. Спогади про вчорашнє змусили його схопитися за голову.
— Трясця… Знову…
Обережно визирнув — у дворі нікого. Близько сьомої ранку. Крокуючи навшпиньки, побіг до хати.
Наталка сиділа за столом. ХлопціМикола стояв на порозі, дивився на свою родину, і вперше за довгий час відчув, що його серце знову сповнене спокою.
