Останній притулок. Історія однієї лавки та однієї зламаної душі
Опівдневе сонце повільно схилялося до обрію, щедро розливаючи світло і тепло по закутих алеях. На краю доглянутого дворика, оточеного високим металевим парканом, під могутньою короною каштана сидів Петро Іванович. Він обожнював цю лавку — першу від корпусу, з ідеальним оглядом на весь подвір’я. Тут він був у курсі кожного шелесту, кожної нової машини, кожного приїзду — ніби літописець серед покинутих доль.
Він відкинувся на спинку, витягнувши ноги вперед. Теплий вітер грайливо потріпував його сиве волосся, немов бешкетний хлопчисько. Очі були заплющені, але слух працював чітко. І він одразу почув, як за ґратами з м’яким шипінням зупинився автомобіль.
Приплющивши очі, Петро Іванович глянув у бік вулиці. З-за затемнених вікон дорогої іномарки нічого не було видно. За кілька миттів задні двері відчинилися, і на тротуар виліз огрядний чоловік у шкіряному піджаку. Підбігши до багажника, він витягнув дві валізи.
— Виходь, мам, виходь… Приїхали, ось як тут гарно, — з натякнутим ентузіазмом промовив він, зазираючи в салон.
За ним, шаркаючи ногами й спираючись на палицю, вийшла літня жінка. Низька, згорблена, з напруженим обличчям. Мати.
— Сину, бери валізи й ідемо до приймальні… Мені ще треба заскочити по справі, — додав він, навіть не глянувши на неї.
— Мамо, не тягни, у мене часу в обріз, — вже з роздратуванням буркнув син, зачиняючи багажник.
Петро Іванович усміхнувся кутком губ. «Ну що ж, поповнення… ще одна душа, кинута, викинута, як непотрібна річ…» Серце звично стиснулося, і він інстинктивно поліз у кишеню за таблеткою.
Через кілька хвилин двері приймальні грюкнули. Чоловік вилетів назовні, вчепився в машину й поїхав, навіть не озирнувшись. Автомобіль щез за поворотом.
Петро Іванович заплющив очі. Мигнуло спогадом — Марічка, його Марічка, ще жива, ще щоранку шепотіла щось добре, тепле. Завжди разом, усе ділили навпіл. Навіть мріяли — якщо вмирати, то в один день.
Але одного разу, прокинувшись, він побачив її очі вже відкритими — і нерухомими.
Світ розвалився. Він не їв, не топив піч. Просто лежав у холоді й мовчанні, поки сусідка не прийшла й не викликала телеграмою сина.
Син приїхав на другий день.
— Тату, не беріть зайвого, усе купимо. Поїдете до нас, у гостьовій кімнаті поселитесь, вона пустує, — умовляв він, складаючи батькові речі у мішок.
— Рамку з Марічкою допоможи зняти, — лише й попросив Петро Іванович.
— Нащо вона вам? — зідхнув син, але, побачивши батьковий погляд, покірно зняв.
Невістка зустріла його зі зморщеним чолом і стиснутими губами.
— Остапе, ну зрозумій… ну не міг я тата там залишити! — шепотів син на кухні.
— А в мене, значить, гості нехай під ліжком живуть?! — їдко кидала тя. — Будинок для літніх тобі на думку не спадав? Доглядати хто буде? Я? Жодного дня, ясно?
Петро Іванович усе чув. Вийшов у коридор, спирався на одвірок:
— Сину, вона права. Збирай документи. Я дозвіл на продаж хати підпишу. Тільки не сваріться, прошу.
— Ось бачиш! — радісно обернулася невістка. — Розумна людина. А ти впертий, як твій дід. Проходьте, Петре Івановичу, ми все владнаємо.
Він стрибнув головою, ніби зітрушуючи минуле. Протер обличчя хусткою і повільно підвівся з лавки. Нога знову ніяла, але він попрямував до корпусу — подивитися, де поселили новеньку.
Жінка сиділа у кріслі біля крайніх дверей. Маленька, охайна, з хустиною, яку то м’яла в пальцях, то розглаВін подивився на порожній коридор, де ще вчора сиділа нова мешканка, і згадав, як саме так само Марічка колись зникла з його життя, залишивши лише тишу.
