**Остання хвилина**
Ярослав стояв біля вікна своєї квартири у Дніпрі й дивився, як ранковою вулицею поспішають школярі. Один — у сірій куртці, інші — у джинсах із оголеними щиколотками, попри мінус п’ятнадцять за вікном. Вітер вбивав холод у шибки, але дітлахи, здавалося, були невразливі. Він усміхнувся — майже із заздрістю. Ковтнув кави. Гірко. Помітив це занадто пізно, але повертатися на кухню вже не хотілося. Пальці ледве тремтіли. Вік. Тиск. Або самотність.
На екрані телефона блимав пропущений дзвінок — син. Ярослав знав, що треба передзвонити. Якщо не зараз, то ввечері почув би: «Ти знову зайнятий, як завжди». А він не був зайнятий. Просто не знав, про що говорити. Синові — тридцять два, дорослий чоловік. А їхні розмови — наче переговори на межі конфлікту. Сухо. Обережно. Здалеку. Все важке давно поховане під шарами невимовлених образ і нерозкритих слів. Він навіть пробував репетирувати заздалегідь, але кожен раз зводилося до банального: «Як робота?»
Натягнув стареньке пальто, взяв в’язані рукавички — теплі, хоч і кумедні. І вийшов. Холод ударив у обличчя, наче батіг. Повітря пахло вугіллям і свіжим хлібом — з тої наметової пекарні біля магазину. Схожа на кригу дорога. Наче місто вкрите невидимим склом. На розі жінка продавала пиріжки — розкладний прилавок, відкрита стулка, зсередини — пара та запах смаженого тіста. Він згадав: колись купував такі саме для Олени. Гарячі, з вишнею. Вона любила вишню, кривилася, коли починався сік. Сміялася тоді — щиро. А потім перестала. І сміятися, і чекати, і, здається, бути з ним.
Тепер вона жила у Львові. Новий чоловік, нова робота, нове життя. Дзвонила на свята. Голос — ніби суха трава. Жодних інтонацій, жодного тепла. Він завжди чув у її голосі щось тривожне. Наче вона хотіла переконатися — він досі там, де вона його залишила. Або ж, навпаки, сподівалася, що його там уже немає.
Свернув у парк. Тут він жив більше двадцяти років. Район змінився — будинки вищі, під’їзди чужі. Сусіди — нові. Лише спогади лишалися на колишніх місцях. Ось лавка, на якій він тримав Олену за руку у дев’яносто восьмому. Ось бордюр, де він сів, отримавши звістку про смерть батька. Все тут. Тільки людей немає.
На лавочці біля фонтану — дівчина. Молода. Курила. Волосся розкуйовджене, очі тривожні. Наче чекала когось, але не знала — чи прийде він. Поряд — сумка та плед. Ярослав майже пройшов повз, та раптом спіймав її погляд. І в ньому було стільки… самотності, що він мимоволі зупинився.
— Вибачте, — тихо сказала вона. — Ви місцевий?
— Можна сказати й так, — відповів він. — А ви?
— Я чекаю тут одну людину. Вона мала прийти. Але, схоже, не прийде.
Вона говорила спокійно. Майже без емоцій. Та голос тремтів.
— Можна посидіти з вами хвилин п’ять? Мені якось не по собі… Знаю, дивно.
— Нічого дивного, — сказав Ярослав і сів поруч. — Інди— Інди треба просто, щоб хтось побув поруч, не важливо хто.
