Свікруха дуже добре знала, що у мене буде мама — її вчинок став останньою краплею.
У невеличкому містечку під Києвом, де аромат вишневих садів переплітається з пилом від ґрунтових доріг, моє життя у 30 років перетворилося на поле битви родинних ігор. Мене звати Солга, я одружена з Русланом, і ми виховуємо доньку Марійку. Моя свікруха, Людмила Петрівна, своїми останніми діями перетнула всі межі, змусивши мене почуватися чужою у власній хаті. Її дві тисячі гривень на столі — не знак щедрості, а образа, яку я не зможу забути.
**Сім’я на межі**
Руслан — моя перша любов. Ми побралися п’ять років тому, і я була готова жити поряд із його родинним колом. Людмила Петрівна з самого початку видавалася доброзичливою, але її доброта завжди була з двома днами. Вона обожнює Руслана й Марійку, але до мене ставиться, як до тимчаївої «на квартирантці». «Солга, ти хороша, але невістка має знати своє місце», — казала вона, посміхаючись. Я терпіла її коментарі, її поради, її контроль заради миру в хаті. Але її останній вчинок став точкою неповернення.
Моя мама, Олена Василівна, приїхала до нас на тиждень. Вона живе в іншому місті й рідко нас відвідує, тому я чекала на неї з радістю. Я попередила Руслана й Людмилу Петрівну, що мама буде в нас, і попросила поважати наш час. Свікруха кивнула, але в її очах мигнув хитрий вогник. Треба було насторожитися, але, як завжди, я вірила в її добрі наміри. Як же я помилялася.
**Ображення за вечерею**
Учора мама була в нас третій день. Я готувала вечерю — вареники з картоплею, нарізала сало з часником, смажила деруни — усе, як вона любить. Ми з нею і Марійкою сиділи за столом, сміялися, згадували моє дитинство. Руслан був на роботі, і я насолоджувалася цим рідкісним моментом близькості з мамою. Раптом почувся дзвінок у двері. На порозі стояла Людмила Петрівна, з торбиною і своєю звичною посмішкою. «О, Олено, і ти тут? А я так, зайшла провідати», — промовила вона, хоча чудово знала, що мама в нас.
Не встиг я запропонувати їй сісти, як вона, ніби за сценарієм, дістала з кишені дві тисячі гривень і поклала на стіл, прямо біля тарілок. «Солга, це вам на продукти, раз у вас гості», — оголосила вона голосно, щоб мама почула. Я завмерла. Мама почервоніла, а Марійка, відчувши напругу, заплакала. Це була не допомога — це було приниження. Свікруха хотіла показати, що я не справляюся, що моя мама — тяж, що вона, Людмила Петрівна, тут головна.
**Біль і гнів**
Я намагалася стримуватися. Сказала: «Людмило Петрівно, дякую, але ми розраховуємо на свої сили». Вона лише хмикнула: «Бери, Солга, тобі ж треба». Мама мійчала, але я бачила, як їй боляче. Вона, жінка, яка виростила мене сама, яка завжди була гордою, почувала себе приниженою. Після того, як свікруха пішла, я вибачалася перед мамою, але вона лише обійняла мене: «Доню, це не твоя провина». Але я знала: це моя провина. Я дозволила Людмилі Петрівні зайти так далеко.
Руслан, повернувшись додому, вислухав мене й зітхнув: «Мама ж не хотіла нічого поганого, просто звикла допомагати». Допомагати? Це не допомога, а демонстрація влади. Я почуваюся служницею у власній хаті, де свікруха вирішує, як мені жити, як приймати гостей, як виховувати доньку. Її дві тисячі — не гроші, а спосіб показати, що я ніщо без неї. А мовчання Руслана — немовно зрада, яка розриває мені серце.
**Рішення, яке врятує мене**
Я більше не можу терпіти. Я вирішила поговорити з Русланом серйозно. Скажу, що Людмила Петрівна більше не має права приходити без запрошення, а її «допомога» нам не потрібна. Якщо він не підтримає мене, я поїду до мами з Марійкою, поки він не вибере — я і донька чи його мати. Це страшно — я люблю Руслана, але не можу жити під її контролем. Моя мама заслуговує поваги, моя донька — спокійного дому, а я — права бути господинею свого життя.
Мої подруги кажуть: «Солга, прожени її, це твій дім». Але дім — це не лише стіни, це сім’я. І якщо Руслан не стане на мій бік, я втрачу не лише свікруху, а й його. Я боюся цієї розмови, боюся залишитися сама з Марійкою, але ще більше боюся, що, якщо промовчу, втрачу саму себе. Людмила Петрівна думає, що її гроші дають їй владу, але я не продаюся за дві тисячі.
**Мій крик про гідність**
Ця історія — мій крик про право бути почутою. Людмила Петрівна своїм вчинком принизила не лише мене, а й мою маму, мою сім’ю. Руслан, можливо, не бачить у цьому проблеми, але я бачу — і я не здамся. У 30 років я хочу жити в хаті, де моя донька сміється, де моя мама — бажаний гість, де я — не тінь свікруї. Нехай ця бЯ закрила двері та глянула у вічі Руслану, знаючи, що тепер усе залежить від нього — або він із нами, або втратить нас назавжди.
