«Не дозволю я тебе цього, Антоніє Олексіївно! Лише через мою могилу!» закричала Анна Олексіївна, прикриваючи виход до городу.
«Сходься, мати! Рішення прийнято! Завтра приїде техніка, і все тут зровняється з землею. Документи вже підписані,» Антоній тяжко зітхнув, не дивлячись матері в очі.
«Які ще документи? Хто дав тобі право розпоряджатися землею, котру твій батько власноруч засів півстоліття? Над якою я кожну весну схилилася?» старуха сіпла, а вітер розкидав її біле волосся.
«Не драматизуй. Ти вже не в тому віці, щоб ритися в землі. І кому нафіг твої огірки-помідори? У магазині все є,» Антоній підставив руку до воротця, але мати знову прегородила йому шлях.
«У магазині?» перелясленно фыркнула мати. «Це не їжа, а одна хімія! Твій батько перевертається на тому світі з твоїх слів!»
Суперечка під старою яблунею, обміненою грушами, переросла в справжню сварку. Навколо простяглися пышні грядки з помідорами, созрівали шишаки і високі кущі малини. Повітря зігріло ароматом трав і спілених яблук. Небо над селом Трускавцем було темно-синім, а рідкі хмари поволі пленили тихі хати.
Антоній, високий чоловік із сілками на лобі, відчував, як всередині піднімається роздратування. Він приїхав із Києва з чітким планом: продати ділянку і забрати матір у міську квартиру. Хата, в якій минуло його дитинство, давно зруйнувалась, дах протікав, а мати щороку все складніше змогла працювати. Але старуха не хотіла слухати про переїзд.
«Мамо, будь розумною. Тобі сімдесят два. Ти цілий день працюєш на цьому городі, немов життя твоє залежить від цього.»
«Так і є,» тихо відповіла Анна Олексіївна, пом’якшуючи. «Це і є моя життя. Що я буду робити в твоїй міській квартирі? Я задохнусь там.»
«Не задухається,» Антоній знімає очки і втомлено потер потилицю. «Ти будеш поруч з нами. Олена вже кімнату для тебе приготувала, дочка кожен день спитує, коли бабуся приїде.»
«Олеся, звісно, мое золотце,» посміхнулася старуха, і на мить у неї на обличчі відбилося світло. «Але цей будинок я не залишу. Тут і моя душа, і всі родинні. Кожен куток тут памятає твоє батька.»
Антоній зітхнув. Мати була непримиренна, як завжди. Спір із нею був марним, але й оставити її одну в розвалювальному дому він не міг. Дом із старшого віку не підходив мати би не витримала такого зради. Міська квартира не радувала її. Але й сільське життя в її віці стає все небезпечнішим.
«Хай би допомогла мені зібрати останній урожай,» попросила мати, неочікувано змінюючи тон. «Яблуні у цьому році уродили, як ніколи. Гріх залишати.»
Антоній погодився допомогти матері, сподіваючись, що в праці зможе ще раз поговорити з нею про переїзд. Вони разом пішли в склад за лійками і ліаматом.
«Памятаєш, коли батько змушував тебе кожне ранок полити ці яблуні? запитала Анна Олексіївна, коли вони наближалися до дерев. Ти так сердився на нього. А тепер подивися, які плоди? Антонівка, твоя улюблена.»
«Памятаю,» неохотливо відповів Антоній, відчуваючи, як до горла підкатує к горищному ком. «Але це було давно, мамо. Вік змінюється.»
«Вік-то змінюється, а люди все ті самі,» філософськи зауважила старуха, вручала сину поношену коробку. «Не забивайся, дітко. Деревяні карзні памятай.»
Сонце повільно попадало за горизонт, розмальовуючи небо в червоні отони. Вони працювали пліч-о-пліч, збираючи спілених яблук. Антоній з часом поглядав на матір, помічаючи, як постаріли її руки, як глибокі зморшки на обличчі. Але в очах миготів той же вогонь, що й у молодості наступающий, неугасимий.
«Твій батько казав, що земля вона живий,» порушила мовчання Анна Олексіївна. «Вона все відчуває і все памятає. Якщо ти до неї з любовю, то і вона тебе відродить.»
«Мамо,» поставив короб на землю Антоній і серйозно поглянув на матір, «я продав ділянку не з-за грошей. Я хвилююся за тебе. Ти тут одна, без допомоги, без нормальної медицини. Що якщо щось станеться?»
«Мені щось не станеться,» відмахнулася старуха. «Троянда з сусіднього дому кожен день заходить. А Варіна через дорогу завжди підтримає. Ми ще тебе переживем!»
«Троянда самій сімдесят, а Варіна еле ходить. Які із них дівчинки?»
«Не ображається старух!» строго сказала Анна Олексіївна. «Ми ще о-гой-го! Троянда вчора мені цілий таз малини принесла, сама зібрала. А Варіна такі варениани варить, пальчика оближеш.»
Антоній похитав головою. Мати жила в своєму світі, де сусіди були вічно молоді і повні сил, де город кормив краще будь-якого магазину, і де минуле було важливіше майбутнього. Як пояснити їй, що він просто хочет захистити її? Що кожного разу, коли зустрічався до Києва, не спав черговими ночами, уявляючи, як вона облягається на обледенілому підвальці або падає, працюючи на городі?
«Знаєш, а твоя дружина мені сьогодні дзвонила,» неочікувано повідомила Анна Олексіївна, обережно розташовуючи яблука в коробці.
«Олена?» здивувався Антоній. «Зачем?»
«Просила повпливати на тебе. Сказала, що ти зовсім втомився, працюєш як проклятий. Переживає за тебе.»
Антоній зусміхнувся. Олена завжди була на стороні його матері, навіть коли вони склікали.
«Вона запропонувала, щоб ви з Олесею зустрічалися до мене на все літо,» продовжила старуха. «Говорить, дівчинці свіжий повіт потрібен, і пора забути про ваші гаджети. А я і подумала може, так і насправді краще буде? Ви літом тут, а я зимою к вам. Дом-то без ліка зливати неодмінно.»
«Мені це тільки прикинь,» недовірливо похитав головою Антоній.
«Вот ще! обурилася Анна Олексіївна. Спроси у своєї дружини, коли не віриш.»
Вони закінчили збирати яблука, коли уже починало темне. Коробки були повні, і Антоній з трудом занес їх до будинку. Анна Олексіївна кілометри дала, розкладаючи на стіл пахнучі пиріжки і наливаючи чай в старі фарфорові келихи.
«Сядь, дітко. Поговоримо по-християнськи,» запросила вона.
Чай був гарячий і ароматний, із добавленням смородинових листочків і мири. Пиріжки талялися в роти, нагадуючи Антонію дитячий вік, коли після школи він бігав додому, знаючи, що мама чекає його з добрих новин.
«Я розумію, що хочеш як краще,» почала Анна Олексіївна, дослідно глядучи на сина. «Але, Антоніє, розуми й ти мене. Я всю життя тут прожила. Твій батько, христос його заступи, збудував це жилля власноруч. Кожна дошка, кожний шпиль памятає його. Як я можу все це бросити?»
«Мамо, ніхто не змушує тебе продавати будинок. Живи тут літом, а зимою у нас у Києві. Тобі ж сомо краще,» просвічав Антоній.
«А город? А яблуні? Хто за ними прислухається?»
«Мамо,» Антоній взяв її за руку, «город це не вся життя. Ти ж сама сказала останній урожай. Може, насправді й пора відпочити?»
Анна Олексіївна мовчала, дивлячись в вікно, за яким вже стемніло. Де-небагало гавкнула собака, їй відповіла інша. Звук сільської ночі був такий знайомий і родинний.
«Памятаємо, тебе в дитинстві боявся спати один? неочікувано запитала вона.
«Як це відноситься?» нахинся Антоній.
«Батько тоді сказав: «Хай паробя привчається до самостійності. Нечого його по головку гладити». А я все рівно приходила к тебе, коли ти засирав, і сиділа поруч,» Анна Олексіївна посміхнулася. «Ти думаєш, я не бачу, як ти змінився? Як місто тебе поглинуло? У тебе навіть усмішка інша стала.»
«Що це інша?» не зрозумів Антоній.
«Дуже натянута. Неискрення. Будто ти весь час на роботі, навіть коли усміхаєшся.»
Антоній мовчав. Він ніколи не думав про це, але в словах матері була правда. Життя в Києві існувало з безкінечних таймлайтів, зустрічей, звітів. Навіть дома він часто сидів за ноутбуком, тоді дочка загасала, а Олена вкладала Олесю спати. Останнє, коли він просто гуляв з Олесею в парку, не думав про роботу?
«Завтра я помахаю до міста і скасую угоду,» неочікувано сказав Антоній. «Але з однією умовою: ти проведеш цю зиму у нас. Олена буде рада, а Олеся просто щаслива.»
«А город?» з тривогою запитала Анна Олексіївна.
«Навесні вернешся і посадиш все заново. Я допоможу тобі.»
Старуха неповірливо поглядла на сина:
«А як же твоя робота? Ти ж вічно зайнятий.»
«Взяву відпуск. Давно пора,» твердо сказав Антоній.
Уранці його розбудив аромат свіжевипечених блинаків. Анна Олексіївна ходила на кухні, напівримаючи стільку біля вікна. Коли Антоній зайшов, вона тільки розлиwał свіжий чай.
«Чому так рано встала?» зазяв Антоній.
«Ти забув? У нас ще малина не зібрана, і під нами пора копати,» Анна Олексіївна була полна енергії. «Якщо хочеш успісти все зробити до відьїзду, треба плескатись.»
Після сніданку вони разом вийшли в сад, де їх зустріла яра утреннька хвилювання. Малина дійсно очікувала збору величезні ягоди висіли на кущах, немов дорогі камінці.
«Смотри, як плодоносить! з гордістю сказала Анна Олексіївна. Я її в минулий рік омолодила, а в цьому вони такі красуні!»
Вони працювали разом, і Антоній ловив себе на думці, що йому подобається це повільне сільське життя. Тут не потрібно було постійно дивитися на годинник, відповідати на дзвінки, торопитися на зустрічі. Тут життя текло по-іншому в гармонії з природою, з восходом і закатом сонця.
«Вот, попробуй,» Анна Олексіївна простягала йому шапку тільки що зібраної малини. «Це не та, що в магазині. Це справжня.»
Антоній взяв ягоду і поклав в рот. Солодкий смак з легким кислинкою нагадав йому дитячі роки, коли вони з батьком збирали малину, а мати потім зварила з неї джем. Для чого-то зачерпнулися слезь.
«Ти чого це?» засмутився Анна Олексіївна.
«Нічого, мамо. Просто згадував, як ми з батьком тут працювали.»
«Він тебе любив, Антоніє. Хоть і строг був, а любив. Все для тебе робив і в інститут відправив, і квартиру у Києві допоміг купити.»
«Знаю, мам.»
К обіду вони зібрали кілька яшіків малини, і Анна Олексіївна рішила частину переробити на джем, а частину залишити на компот.
«Завтра під нами почнемо копати,» рішила вона. «А то погода може погіршитися.»
Вечором, коли вони сиділи на веранді, Антоній дзвінну Олені і розповів про своє рішення скасовати угоду.
«Я так рада,» йскрила правда супруга. «Це правильне рішення, Антоніє. Анна Олексіївна не змогла б жити в місті. Вона б засумнівала там.»
«Але зимою вона буде у нас,» попередив Антоній.
«Звісно! Ми з Олесею уже кімнату їй приготовили. Я навіть рослини на підвіконники купила ті самі фіалки, які вона так любить.»
Положивши трубку, Антоній подивився на матір. Вона сиділа в старому кріслі, перебираючи малину, і виглядала заспокійеною і щасливою.
«Знаєш,» сказав він, «я, пожалуй, взяв відпуск не тільки весною, але й в серпні. Приїдемо з Олесею і Оленою, допоможемо тобі з урожаем.»
«Вот і добре,» кивнула Анна Олексіївна. «Олесі полезности буде знати, звідки їжа береться. А то думає, наверх, що з магазину.»
Антоній розсміявся і обняв матір за плеча.
«Ти права, мам. Як завжди права.»
Наступні кілька днів вони провели за працею в городі. Вископали під нами, зібрали залишки овочів, заготували компоти і джеми. Антоній відчував, як міська часті поступово відступає, як повертається щось давно забуте, але таке важливе.
«Вот бачиш,» говорила Анна Олексіївна, показуючи на заповнені банки із заготовками, «все з городу, все власноруч. Чим це бросити?»
«Неможливо, мамо. Ти права.»
У день відъезду Антонія мати встала особливо рано. Приготувала сніданок, зібрати синові сувеніри банки із джемами, мариновані огірки, копчене сало, яке сусід Варін привіз накануне.
«Це все Олені і Олесі передай,» наказувала вона, укладаючи банки в ящик. «Скажи, щоб їли на здоров’я. А я к зимі ще привезу.»
«Добре, мам.»
Перед самым відїздом Анна Олексіївна раптом обступила сина, як колись у дитинстві.
«Спасіб тобі, дітко. За те, що слухав старуху. За те, що допоміг з урожаем. Мне б же не вимогло було.»
«Мам,» Антоній кріпко обступив її, «це тобі спасіб. За те, що ти у мене є. За те, що ти така…»
«Яка?» посміхнулася старуха.
«Настоящая. Як твоя малина.»
Автобус укорчив Антонія назад в Києв, а він все згадував про матір, про її город, про останній урожай, який пробудин не таким оголошеним оголошеним. Живе продовжувалося, як продовжувач плодоносити старий сад, як продовжувач радить господиню малина, як продовжувала земля дарувати свої плоди тим, хто відноситься до неї з любовю і шани.
У Києві його ждали Олена і Олеся, а через кілька місяців приїде і матір заможна від зимового самотності, але повна планів на весняну посадку. І Антоній уже знав, що обов’язково взяв залишок, щоб допомогти їй з цією посадкою. Бо коріння подіяти забувати, як подіяти забувати землю, на якій вийшов.
