Останній виклик
З самого ранку Софію не полишало дивне передчуття, що ось-ось щось має трапитися. Недобре, таке холодне, аж мурашки по шкірі.
Вона одразу подзвонила мамі, але Олена Іванівна, як завжди, віджартувалась:
Та доню, все у мене добре: тиск, як у космонавта, нічого не болить. А чого питаєш?
Та так, просто Перевіряю, сказала Софія. Добре, я мушу збиратися на роботу. Якщо щось обовязково дзвони.
Не хвилюйся!
Мала би заспокоїтися після цього дзвінка, а душа так і не відпускає передчуття висить, як дощова хмара.
Софія не могла зрозуміти, звідки це береться, адже причин хвилюватися, ніби, й нема. Хоча з такою роботою, як у неї, щодня щось відбувається. Особливо у понеділок день важкий, кому-кому, а медикам.
Вона допила каву, кинула погляд на годинник було вже пів на сьому, швиденько зібралася, підхопила перекус і побігла на підстанцію.
****
На подвірї підстанції першим зустрівся Степан її сьогоднішній напарник-водій. Помітив Софію, помахав рукою, але вона тільки втомлено кивнула.
Соня, а чого така похмура? засміявся Степан, закурюючи цигарку. Щось сталося?
Та ні, Стьопа, ще не сталося. Але чомусь відчуваю, що щось має статися, задумливо сказала вона.
Та з ранку вже себе накручуєш Не недоспала, часом?
Софія тільки знизала плечима й поглянула на небо суціль сіре, тягне на дощ з хвилини на хвилину.
Вона з дитинства не любить дощ
«Може, моя тривога це просто настрій під погоду?» Софія навіть усміхнулась здалося, що нарешті знайшла причину своїх переживань.
Але не встигла порадіти думці, як те передчуття з новою силою стиснуло душу.
Гарної зміни! крикнула молода дівчина, яка швидко пробігала повз.
Стьопа аж захлинувся димом, а як відкашлявся, погрозливо показав їй кулак, і та одразу зблідла.
Ой, перепрошую Забула, зніяковіла дівчина. Тільки минулого тижня працевлаштувалась фельдшеркою і ще не второпала, що бажати гарної зміни медбригаді прикмета кепська.
Тепер точно щось буде, шепнула Софія, і холодок пробіг по спині.
Ой, не згущуй, проворчав Степан, викидаючи недопалок у залізний смітник.
****
Софія нервово гризла губи щоразу, як диспетчерка висилала наступну адресу на планшет і через гучний зв’язок переказувала суть виклику:
Чоловік, 35 років, скаржиться на сильний головний біль. Судячи з розмови, підозра на інсульт.
«Ще цього бракувало», думала Софія. Так, лікар швидкої має бути готовий до всього, але ж Кожен виклик вона важко переживала, особливо коли кінець був трагічним, а при інсульті це дуже реально. Ще й сьогодні
На щастя, цього разу у чоловіка був не інсульт просто відсвяткував до ранку день народження друга, от і боліла голова з похмілля. Софія, звісно, дала йому таблетку і порадила гарно виспатися.
А пива можна випити, полегшає? з надією спитав він.
Та де! Тільки гірше стане. Якщо хочете жити довго і щасливо краще взагалі кинути з тим алкоголем.
Вийшла з квартири і видихнула обійшлося без біди.
Чи, може, Степан має рацію, і моє це погане передчуття просто втома, подумки говорила собі Софія. Ледь заспокоїлась, як диспетчер несподівано скерувала їх на цвинтар
Куди?! здивувався Стьопа.
На цвинтар тихо відповіла Софія, стискаючи планшет.
Там сьогодні ховали відомого артиста, уродженця їхнього міста (дивно, що Софія про нього не чула). Людей море: молоді й літні, чоловіки, жінки, хтось стиха плаче, хтось просто стоїть з гвоздиками. Софія щохвилини чекала біди, Степан курив одну за одною.
Та, дякувати Богу, ні з ким нічого не сталося і допомоги швидкої не потребували.
Потім інші виклики, всі доволі стандартні, нічого особливого.
Так і промайнули майже 12 годин, і зміна добігала кінця.
Ще хвилин десять і можна повертатися на «рідну» підстанцію.
Софія думками була вже вдома, уявляла теплий душ і можливість просто впасти у ліжко. Завтра все буде інакше, хіба ні?
На всяк випадок, Софія всоте набрала маму переконатися, що все в порядку.
Все добре, відгукнулась Олена Іванівна, зараз повечеряю й буду телевізор дивитися.
Як мама? перепитав Степан, коли Софія поклала телефон до кишені.
Все гаразд.
Ото ж! розсміявся водій. Я ж казав тобі: нічого страшного не сталося! А ти передчуття, передчуття
Та воно, Стьопа, й досі не відпускає Не розумію, що зі мною.
Песика б собі завела, кажу! Найкраще знімають стрес.
Ти жартуєш?
Та ні! Ось у мене вдома кіт Барсик ледь переступлю поріг, а він одразу на руки, мурчить Я після такого сплю, як немовля все погане відступає.
А з моїм графіком яке вже домашнє тваринко? махнула рукою Софія. Хто ж його годувати буде, коли мене немає? Ти он з сім’єю, дітьми. А я сама.
Вона ще хотіла щось додати, як зненацька планшет загув, і голос диспетчерки сповістив:
Софіє, вибач, але зміна ще не скінчилась тобі останній виклик, Лесі Українки, 23. Квартира хвилинку
Не сорок вісім, часом? перепитала Софія.
Так! Звідки знаєш? щиро здивувалась диспетчерка.
Там живе пан Петро Степанович. Я до нього як у гості їжджу. Щось там знову серце?
Диспетчерка важко зітхнула, і Софію раптом скувала тривога.
Помер він, Соню Ще зранку, здається. Поліція вже там чекає, а вам треба бути присутніми знаєш, чого…
Знаю ледь чувся голос Софії.
Її рука тремтіла, планшет ледве не випав із рук. Глянула на Степана той усе чув і мовчав.
Нарешті зітхнув:
Жаль Петра Степановича Справжній був чоловік, ти мені багато про нього розповідала. Але ти ні в чому не винна, чуєш? Він же відмовлявся у лікарню їхати, по поліклініках не ходив Ти не відповідаєш.
Може й так
Софія відкинулась на сидінні, закрила очі, і ненадовго випала з реальності.
****
З Петром Степановичем вона познайомилася півтора місяці тому. Сам викликав швидку, бо дуже боліла грудна клітка.
Двері відкриті, можете заходити, сказала тоді диспетчерка.
Як тільки зайшла, в коридорі її зустрів маленький цуценя. Крихітне, на долоню поміститься.
Спершу сердито гарчав, потім гавкав, і лише коли господар його покликав побіг у кімнату, хвостом весело виляючи.
Підібрав на вулці, прихистив тепер захищає, усміхнувся чоловік, намагаючись підвестись.
Не треба, лежіть, спинила Софія. А цуценя просто диво! Я б і собі такого завела
А чому не заводите?
Є причини. Ліпше розкажіть, що саме турбує, як давно, чи маєте лікаря?
Дідок відповів на всі питання. Виявилося, серце заболілось після смерті дружини, полікуватися ходив не допомагає. Тож
Стояти в чергах тільки гірше. Болить, а потім наче відпускає.
Можете докладніше описати біль?
Та нічого особливого: болить, минає. Корвалол випю, чи валідол під язик легше.
Це не лікування, підморгнула Софія. А давайте кардіограму зробимо.
ЕКГ підтвердила проблеми із серцем. Софія наполягала на госпіталізації, але він відмовився:
А Бровчик на кого? Дайте уже краще укол або таблетку.
Це лише тимчасово допоможе. Я б радила в лікарню.
Ваші колеги завжди так казали, і бачили живий-здоровий. Не поїду. Якщо треба відмову підпишу.
Нічого не домоглася Софія ні в той раз, ні потім. Так і виходило, що на його виклики їздила тільки вона. А дзвонив він часто раз на тиждень точно.
Раніше такого не бувало: схопить і відпускає. Тепер скрутить, і не попускає.
Бо хвороба без лікування загострюється. Поїхали, може, все ж у лікарню?
Вибач, Софіє, не можу. обійняв він цуценя. Бровчику ж тільки рік.
А як із вами щось трапиться кому він потрібен буде?
Не трапиться! А якщо й так знайдуться добрі люди, не виженуть. Я вже з сусідкою домовився, вона пригляне. Показав навіть, де гроші лежать.
Які ще гроші?
Та для корма! Бо шукати кому притулок не кожен хоче брати з вулиці, ще й витрати
Справжня душа була людина.
Тепер же Софія знову їде до Петра Степановича, тільки часу поговорити по-людськи вже не буде. Жаль
Останній виклик справді був останнім.
І хоч Степан наполягає, винна тут не вона, Софія інакше відчуває. Мала б переконати, мала б…
Соня, приїхали.
Що? лише тоді відчула руку Степана на плечі.
Приїхали, Соня.
Повільно піднялася на третій поверх і зайшла до квартири, де вже чергувала дільнична й сусідка пані Віра, з якою також познайомилася під час попереднього виклику.
Тоді Петру Степановичу стало зле прям під підїздом, тримав Бровчика в руках і попросив Віру викликати швидку. Ось так вони й здружилися.
Добрий вечір, Софіє.
Вітаю, пані Віро, тихо відповіла. Це ви поліцію викликали?
А хто ж іще Цуценя з самого ранку гавкало, думала сьогодні пан Петро не вийшов вигуляти, може, не в настрої. Потім поїхала на дачу, повернулась уже вечором, а воно все гавкає і гавкає. Тоді й вирішила дзвонити до поліції. Дільнична з сантехніком ЖЕКу відчинили двері показала у бік спальні.
Дякую, зрозуміла.
Софія довго стояла в спальні, стискаючи в руках бланк, щоб не розплакатись. Після всіх формальностей раптом пригадавши, кинулась шукати цуценя по всій квартирі в кухні, ванній, навіть на балконі.
Ви щось шукаєте? поцікавилася дільнична, уважно спостерігаючи.
Цуценя мало б бути, а його нема. Не бачили раптом?
Чорненьке таке? сміється. Бігало тут під ногами, гарчало, а потім Сусідка забрала.
«Дяка Богу!» полегшено зітхнула Софія.
Дуже боялася, що Бровчика викинули на вулицю. Петро Степанович так про нього дбав
Вийшла з квартири і вирішила навідатись на хвильку до пані Віри, яка поспішно пішла.
Софіє? трохи здивувалась сусідка. Щось трапилось?
Я просто хочу подякувати, що Бровчика взяли до себе. Він як, не сумує?
Хто?
Ну, цуценя! У вас же?
А, той песик? Та ні, не залишала у себе. Нащо він мені?
Але ж поліція сказала, що ви його забрали.
Ну, так, взяла. А потім відпустила на двір. Стільки нервів, все гавкає, кидалося на людей. Та й у мене голова розболілася.
Чекайте Ви вигнали цуценя на вулицю?
Не вигнала, а відпустила погуляти. Господаря ж нема, тварині місця в тій квартирі вже немає.
Але ж Петро Степанович казав, що з вами домовився про догляд і навіть грошей залишив на корм
Пані Віра змінилась на обличчі.
Не знаю, про що ти, Софіє. Нічого подібного не було, ні про які гроші теж не чула.
Але він сам
Вибачай, та мені ніколи. А пес Захоче жити виживе. Може, знайдуться люди добрі.
****
Софія стрімко спустилась і вийшла на двір. За той час, доки була у Петра Степановича, погода зіпсувалась остаточно накрапав дощ.
Соня, ти що там стоїш? крикнув Степан. Та йди вже в машину, промокнеш!
Підійшла, відкрила двері, кинула коробку з ліками і зачинила двері.
Соня, ти що? не розумів Степан, вийшов до неї.
Стьопа, ти їдь на підстанцію, а я маю знайти цуценя.
Якого ще цуценя?
І Софія коротко розповіла, що трапилось. Степан вислухав і мовчки підкурив.
Далеко цуцик не мав би піти, має бути десь тут. Ти їдь, а я лишуся.
Ні, саму тебе не покину! Вже майже темно. Шукатимемо разом.
Та машину не можна кидати!
Соня, це між нами нічого страшного. Ходім шукати.
Десять хвилин ходили по двору Бровчик як у воду канув. Потім до них приєдналася й дільнична. Вона теж вирішила допомогти.
Є! раптом крикнув Степан. Софія кинулась туди.
Під лавкою, біля дороги, сидів Бровчик. Сердився, гарчав, нікого не підпускав.
Диви, я його знайшов, а він мені гарчить, жартував Степан.
Софія підбігла, мало не плачучи. Під лавкою справді був він. Малий, наляканий, але вона для нього своя.
Бровчику, мій хороший! чи то плакала, чи то тошно перемішався з краплями дощу на обличчі. Пізнав мене?
Цуценя вилізло, тихенько скинуло, подивилося сумними очима.
Я знаю, малий Петра Степановича вже нема.
Степан відвернувся, щоб витерти сльозу, дільнична також до неба глянула.
Я не зможу тобі замінити господаря Але якщо хочеш підемо разом. Хочеш?
І він подався за нею.
Бо відчував: поруч із цією жінкою буде добре. Та й ще він так не любив дощ
****
Спершу Софія боялась, що не впорається. Але мама стала їй підмогою коли Софія на чергуванні, Олена Іванівна годує й вигулює Бровчика. А на вихідних усі разом у парку: Софія, мама й улюблений песик.
Вона жодного разу не пошкодувала, що забрала того цуцика до себе. Її життя наповнилося сенсом, і вона навіть починала розуміти Петра Степановича, хоча й не підтримувала його впертість щодо лікування.
Згодом до їхньої дружної родини долучився ще хтось. Саме той дільничний, з яким вона познайомилася у квартирі покійного дідуся й активно допомагав шукати Бровчика. Володимир приглянувся Софії відразу, але тоді, звісно, не до знайомств було. Аж ось недавно він завітав із букетом квітів. На порозі його зустрів Бровчик обнюхав, втупився знизу догори, і раптом весело гавкнув, мов би підтверджуючи: «Все, друг, можеш заходити!».
Бо віднині ані Бровчик, ані Софія не були самотніНовий розділ життя почався для Софії не з гучних змін, а з тихої радості: від теплого вовняного боку під рукою, від легкого цокання лап по підлозі, від сміху мами, коли Бровчик чекав на свою частину вечері. Дзвінки, від яких раніше мороз по шкірі, тепер частіше приносили буденні турботи, але поряд завжди була підтримка хоч чотирилапа, хоч людська.
Іноді, повертаючись пізнього вечора додому, Софія зупинялась, щоб послухати, як дощ тихенько стукає по шибках. Колись їй здавалося, що у цьому звуці ховається тривога. Тепер він був схожий на ніжну обіцянку: усе мине, і все буде добре, якщо поруч є ті, кого любиш і за кого відповідаєш.
Вона навчилась розуміти: життя завжди буде з викликами останніми й щоденними, з втратами й маленькими дивами. Просто треба не боятись брати відповідальність і часом впускати нових друзів. Бо навіть у сірості звичайного дня знайдеться місце і для доброти, і для справжнього тепла.
Софія притулилась до Бровчика, що сопів у неї на колінах, і усміхнулась Володимиру, який тримав чай для всіх. За вікном сипав дощ, а вдома було тихо і світло: нове життя, нова любов і жодного поганого передчуття.
Врешті, кожен останній виклик це лише початок чогось незвіданого. А для Софії він став початком щастя.
