Холодний осінній дощ стукав по розмитій дорозі, що вела до села Вербівка. Схилившись під потоками води, Степан Іванович упевнено йшов уперед. Багно чіплялося до чобіт, кожен крок був боротьбою, але він не зупинявся. Сьогодні він мав бути там, біля своєї Дарійки. Нарешті крізь сіру завісу дощу проглянули обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошепотів він, і голос йому затремтів від болю.
Підійшов до скромного надгробка і важко опустився на коліна, не помічаючи, як промоклий одяг холодить тіло. Дощ змішувався зі сльозами, стікаючи по зморшкуватому обличчю. Скільки б він так стояв, поринаючи у спогади, невідомо. Але раптом ззаду почулися кроки. Степан обернувся й застиг – серце стиснулося від несподіванки.
Ранок того дня був похмурим і сумним. Степан Іванович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці у місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефону, не звертаючи уваги на його насуплений погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, потім передзвоню, добре?
Повисла важка мовчанка. Степан відчув незручність – його грубість різнула його самого. Він покашляв і пробурмотів:
— Перепрошую, сьогодні не в дусі.
Дівчина глянула на нього з теплою посмішкою:
— Нічого, погода така – всі нервується. А я люблю осінній дощ. Пахне, наче сама осінь дихає!
Степан мовчав, лише кивнув. Він не був схильним до розмов із незнайомцями. Цим завжди займалася Дарійка. Вона вирішувала усе: від рахунків до спілкування з родичами. Він приймав її турботу як належне, не замислюючись, поки вона була поряд. Без неї його світ став порожнім, наче випалене поле.
Дівчина, не соромлячись його мовчання, продовжила:
— Знаєте, може, й добре, що автобус запізнюється. Ті, хто спізнюється, встигнуть. Ось моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Степан хотів заперечити, що це слабка втіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виник обрис Дарійки. Якби сорок років тому він не встиг у той автобус – їхні шляхи, можливо, й не перетнулися б. Як би склалося її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Дарійка завжди вміла бачити світло навіть у найпохмуріші дні. Її усмішка була, як промінь сонця, а доброта гріла всіх довкола.
— Я й не знав, коли їй було важко, — подумав Степан, і очі защіпляло від сліз.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Вербівки їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тітки Гафії, їду провідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів він. — Там її рідні місця.
— А як її звати? Може, чула.
— Білозуб. Дарія Михайлівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Степан. — Тільки батьків навідувала, а після їхньої смерті рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи у спогади. Дарійка так любила Вербівку, мріяла, щоб вони всією родиною їздили туди частіше. Але в Степана завжди не вистачало часу. Тепер час є — а родини немає. Син Ярослав завів своє життя, онуків не привозив.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Оленко!
Вона повернулася до Степана з посмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Вербівки займала близько двох годин. Степан згадав, як у молодості Дарійка одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. Тоді був час, повний надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони з Дарійкою рідко сварилися – з нею сваритися було неможливо. Її терпіння і доброта не мали меж. Але Степан змінився, почав сприймати її любов як щось належне, не цінуючи тих миттєвостей, що ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Цінуй».
Коли автобус заїхав у село, серце Степана забилося швидше. У пам’яті спалахнули слова з книжки: «Пекло – це коли ніколи більше».
Дощ у Вербівці лив не перестаючи, дзвонив по даху автобуса. Степан важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він вийшов під зливу, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшись під навісом. Побачивши, куди він йде, вона гукнула:
— Куди ви? Там лише цвинтар!
Степан зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши очі, зрозуміла.
Той день, коли ДДівчина, мовчки, простягнула йому парасольку, і тоді він зрозумів, що навіть у дощовий час не варто холонути одному.
