Останній пампушок бабусі Марії: історія про забуття, любов і самоту
На околиці загубленого села під Житомиром, у маленькій хаті, жила Марія Іванівна — жінка, яку в селі називали просто Іванівною. Її ім’я давно стерлося з пам’яті сусідів, але повага до неї жила в кожному дворі.
У свої дев’яносто чотири роки вона ще трималася міцно: і господарство сама вела, і город доглянутий, і в хаті — чистота, ніби тут живе не одна бабуся, а цілий загін прибиральниць. Біла накрахмалена хустка, світлий фартух, вибілені підвіконня, вимиті до блиску вікна з квітами — Іванівна була з тих, хто вмів жити гарно та гідно.
Після смерті чоловіка, що трапилася десять років тому, вона залишилася одна. Діти — троє: син Іван, дочки Олена та Ганна — давно переїхали до міст, розлетілися, як осіннє листя, кожен своїм шляхом. Онуки виросли, завели свої клопоти й про сільську бабусю згадували рідко. Хіба що по святах телефоном.
Але вона не ображалася. Розуміла: у всіх своє життя. А вона… Вона просто продовжувала жити, працювати, любити своїх кіз, пекти пампушки і вірити, що все не дарма.
Гостинці, що повертаються назад
— Добрий день, Іванівно! — зазирнула якось сусідка Люба з донькою. — Ми за сиром прийшли. Даринка тільки твій їсть, магазинний не хоче!
— Ох, мої діточки, як же я рада! Ось вам пампушок із вишнею — улюблений Даринчин.
— Дякуємо, бабусю! — щиро посміхнулася дівчинка.
— Балую вас, знаю, — сміялася Марія. — А кого мені ще балувати, як не дітей? Мої все не їдять, увесь час зайняті… Ось недавно Петро, сусід, назад привіз мої гостинці — каже, не взяли. Ні пампушки, ні сир, ні молоко, ні варення — «не їмо». А я, як дурна, старалася…
Сусідки співчутливо переглянулися. Вони знали: син приїжджав лише раз на рік — начальника на рибалку везе. Онук — з друзями на травневі, цілу ніч гуляли та галасували. Вранці — і слід застиг. А доньки вже п’ять років не з’являлися. Їхні онуки, коли були малі, що літо проводили у бабусі. Тепер — забули дорогу, крутяться десь на курортах.
— А кози твої як? Не важко вже з ними? — запитала Люба.
— Куди без них? Вони мені життя тримають. Без справи — у землю ляжеш. А з ними — і встати треба, й годувати, й доїти… Рух — життя, Любонько.
Город, що більше не потрібен
Влітку Іванівна, як завжди, колупалася в городі. На грядках — повний порядок. Помідори, капуста, картопля, огірки… Все по поличках, ні травинки. Але сусіди помітили: бабуся частіше зупиняється, важко дихає.
Одного разу впала — погано стало. Попросила Любу: подзвони дітям, скажи — мамі погано. Та подзвонила. Але ніхто не приїхав. Ні Іван, ні Олена, ні Ганна. Лише тиша на тому кінці дроту.
Сусіди виходили Іванівну, як могли. Петро ліки привіз, Люба доїла кіз, годувала курей, інша сусідка приносила борщ, пироги. Бабуся соромилася — не звикла бути тягарем.
Знесилилася. Зовсім. Написала листа:
«Заберіть мене до себе. Не можу вже сама…»
Відповіді не було. Ніби в повітря писала.
Прощання
Влітку вона вирішила: годі. Кіз віддала Любі. Городу не садила — вперше за п’ятдесят років. Сиділа біля вікна, дивилася на зарослу травою землю — ту, яку так любила, і яку тепер не могла підняти.
Одного разу знайшла в сінях старі шкільні зошити. Вирвала звідти чистий аркуш, довго писала. Кожну букву — з болем, кожне слово — зі сльозою. Потім поклала записку на стіл, поруч — клунок з грішми.
…Ішов дощ. Кілька днів поспіль із димаря не йшов дим. Сусіди занепокоїлися.
ЗаЗазирнули у хату — а бабуся лежить тихо, вкрита ряднами, ніби спить, але вже не прокинеться.
