Останнє прохання
Ні, додому я вже не повернусь… зітхав важко Євген, стискаючись від болю. І Софійку більше ніколи не побачу. А ж бо хотів їй зробити пропозицію. Не встиг… Ось за що мені таке?
Не хвилюйтеся так, усміхнулась медсестра, помітивши, як збліднув хлопець, привезений Швидкою. Все буде гаразд.
Сумніваюсь… ледве прошепотів він.
А потім, із жахом у погляді, мовчки спостерігав, як його готують до операції.
*****
З дитинства лікарні для Євгена були немов страшне згадування там завжди боляче, а ще й не вибачались за завдані моральні страждання.
«Ну що ти розплакався, Женю? жартувала медсестра, коли брала кров із пальця. Ти ж дорослий уже, скоро до школи, а ревеш, наче дівчина. Хіба не соромно?»
Через сльози він дивився на неї й відчайдушно виривався, та втекти із кабінету не міг. Ні, не соромно було. Боліло і було образливо.
Мати всю дорогу додому втішала: мовляв, лікарі для того й працюють, аби люди жили довше й не хворіли. А він повторював, навіть губу надув більше туди й ногою. «Краще помру, ніж знову туди йти», категорично сказав Женя.
Синочку, не кажи такого… бідкалась мати. В лікарів робота така рятувати.
«Еге ж… Нехай себе лікують, а мене не потрібно», буркнув Женя, дивлячись на свій палець.
А зуб видаляти? Там крик стояв такий, що аж із надвору чути було. Нічого хорошого.
Тож, коли виріс, Женя лікарні і лікарів обходив десятою стороною. Хіба б уже дуже приспічить.
І ось сталося: апендицит. Коли його скрутило, Софія, з якою вони мали йти в ресторан, викликала Швидку.
Не треба швидку, відпустить саме… благав Євген.
Женю, ти що? Я бачу, як тобі погано. Це аппендицит, я впізнаю в мене було щось схоже.
Так Женя опинився у Хмельницькій міській лікарні 4.
Згадаю нині той коридор перед операцією моторошно. Як у двох суворих санітарів повз нього везли каталку з померлим, так і серце стискається.
Все, додому я вже не повернусь… Не побачу Софію… А ж бо хотів зробити їй пропозицію, ледве грошей назбирав три тисячі гривень дав завдаток в ресторані, і все пішло прахом… За що мені так?
Не хвилюйтесь, щиро всміхається медсестра. Операція нескладна, і привезли вас вчасно. Якби зволікали могло б бути набагато гірше.
Пройшло все, як по маслу. Запамятав навіть вперше в житті залишилися приємні враження після лікарні. Тільки знеболене відчув і вирубався. Коли очуняв найстрашніше вже минуло. Перевели в палату з білими стінами, самотністю і ранковим сонцем у вікні.
Вранці Євген прокинувся, і побачив з ним у палаті старенького чоловіка.
Ну треба ж. «Зараз почне сумувати про свою молодість і життя в селі коло Старокостянтинова», невдоволено подумав Женя. Боліло все, і так хотілося тиші…
Навіть Софії не подзвонив: написав коротко, що все гаразд, і заховав телефон під подушку, думаючи, як недоречно він зараз тут.
З Софією жили більше року. Саме вчора ввечері вирішив освідчитись столик, музиканти, улюблена пісня… Все мало бути красиво і незабутньо. Та не склалося: замість весільних мрій лікарняне ліжко, біль і самотність.
Але, на диво, старенький не дошкуляв балачками. Тихо щось бубонів собі під ніс, намагався додзвонитись до когось, поки телефон не сів. Зарядки не мав, медсестри допомогти не змогли. Старий глянув на чорний екран і заплакав.
Тут Євгена раптом ніби щось торкнуло стало сумно й ніяково, що осудив його.
Щось у вас сталося? обережно запитав Женя, сівши навпроти.
До сина ніяк не додзвонюсь, тихо відповів чоловік.
Він не знає, що ви тут?
Та знає Коли привозили мене медсестра дзвонила, але він не хоче говорити. Півроку тому посварилися: хотів мене здати в дім для літніх, щоб хату продати… А я був проти не через будинок. Там собачка у мене лишилася Дружок. Десь на вулиці тепер. Я просив, щоби сину доглянути за ним сказати, якщо щось трапиться, або в гарні руки пристроїти, бо лишити старого пса самому гріх.
Він розповів про себе: кілька днів тому потрапив сюди з інфарктом. Лікар сказав: без операції ніяк. На операцію записаний на післязавтра, а той страх, що не доживе…
Та ну втішав його Євген. Лікарі хороші, вже бачите, мене вилікували.
Дідусь лиш усміхнувся, не пояснюючи різниці між серцем і апендицитом.
Як же він без мого Дружка? В нього вже стільки років я його знайшов, коли померла моя дружина (царство їй небесне). Вона ще напередодні приснилась: з псом на повідку, усміхається і махає мені рукою. А наступного дня біля магазину привязаного під дощем пса побачив. Ніхто до нього не признався. Довго чекав, та так і лишив забрав його додому.
Так він і для вас те саме, що родина, з розумінням кивнув Женя.
Аякже. Три тижні по місту оголошення розклеював, шукав старого хазяїна. Ніхто не відгукнувся. І радий, що так. Бо в старості мені більше від пса радість, аніж від людей.
Тієї ночі Женя не міг заснути в думках вираз осиротілого Дружка. Уві сні все бачив пса, що ходить вулицями і шукає господаря, а сам Євген ходить поруч…
Ранок видався тривожним дід тримався за серце.
Може, покликати лікаря? занепокоєно підбіг Євген.
Не треба… Якщо зможеш, подзвони моєму сину Юрію. Запис на тумбочці. Скажи йому, хай нафту приїде, попрощатися хочу. Якщо ні хай пристроїть Дружка, мені так легше буде йти…
Женя трясучими руками набрав вказаний номер.
Алло! Це Юрій? Я лежу в палаті разом із вашим батьком, … хотів назвати імя по батькові, тільки тепер згадав, що й не питали Володимир Михайлович я…
Володимир Михайловичу стало зле, він просить, щоб ви приїхали, закінчив Женя.
У шостій лікарні? Третій поверх, палата 314? перепитав Юрій.
Женя уточнив адресу. Потім кинувся до медсестри, потім до палати.
Медсестра покликала чергового лікаря, та Володимир Михайлович помер ще до їх приходу. Наступного ранку в палату знову зайшли ті самі санітари…
*****
Ваш батько помер на моїх руках, сказав Євген Юрієві.
Добре, що не мучився, сухо зітхнув Юрій. А то, знаєте, доглядай тоді старого. У мене сімя, робота…
Він просив пристроїти його собаку у хороші руки… зітхнув Женя.
Того пса? Кому він потрібен? Через нього не хотів у притулок їхати. Казав йому буде зле без нього… А я його попереджав…
Це було його останнє прохання, Євген глянув на Юрія так, що йому хоч трохи мало змінитись Та Юрій взяв речі і пішов, навіть не попрощавшись.
Євген задумався. Жаль стало дідуся сімдесят сім років, а міг би ще жити… А доля розпорядилася інакше. І собака залишився ні з чим.
«Щось підказує Юрій про собаку не подбає Продасть хату, а Дружок залишиться на вулиці…», думав Женя.
Тієї ночі наснився йому Володимир Михайлович: ходив вулицями, кликав свого собаку, сльози текли по зморшкуватих щоках
Додому повернувся Женя сни про собаку не покидали, та й Софія помітила:
Женю, все гаразд у тебе?
Та так Просто думаю. Був зі мною у палаті дідусь, помер, а пес його залишився сам. Син теж байдужий…
Може, поїдемо пошукаємо? Якщо знайдемо заберемо собі Я не проти собаки.
Справді? здивовано всміхнувся Женя.
Звичайно. Можна разом гуляти, буде кому кісточки купувати.
А адресу я де знайду?
В реєстратурі дізнаємось. А каву і цукерку теж прихопимо лікарі іноді співчуття цінують не гірше за гроші.
Так і зробили. Реєстраторка, побачивши ласку, дала адресу. За годину були на місці село під Хмельницьким, біля дому Володимира Михайловича.
Зайшли а Дружка ніде, по двору пустка.
Вийшла назустріч сусідка:
Когось шукаєте? Тут уже давно нікого нема. Як шкода діда Така людина була, незлобива. А син то, що й казати…
А собаку не бачили?
Дружка? Чого ж, бачили, аж серце болить Після смерті Володимира Михайловича лежав під воротами день і ніч, чекав. Войов ночами. А син прийшов, нагримав, кудись його забрав сам із собакою не залишався б. Я питала каже, нібито в добрі руки віддав.
А якій він? Софія попросила описати або фото.
Маленький, білий із рудими плямками, кумедний. В мене, до речі, фото є. Жінка показала старе фото на телефоні.
Це ж наш український дворик! захоплено вигукнула Софія. Який чудовий. Жаль, що вже не знайти
Просили і так, і так марно, Дружка не було. Жінка лиш руками розвела.
Женя дзвонив Юрієві марно, той його уже заблокував.
Хай би собаці пощастило, сумно зітхнула Софія. Може він і справді добрих людей знайшов
Сіли в авто, обоє мовчки поїхали. Навіть через сусідні вулиці обїжджали, питали у людей ніхто не бачив маленького рудого пса.
Та раптом, на обїзній, Софія побачила щось знайоме на узбіччі.
Женю, а он Дружок?
Дуже схожий… кивнув він.
Вийшли і справді, сидить пес, світла плямка, смиренно дивиться. Не одразу підійшов, але коли Женя присів навпочіпки, наговорив щирих слів, пес поворухнув вухами, тремтів, але не відійшов, а обережно сам підійшов і притусився до хлопця.
Виявилось руки в Жені пахли тим, кого він так чекав…
Женька гладив Дружка, а сам ледь стримував сльози; й Софія обличчя витирала. Забрали вони його додому. Втім, якось ледь відразу помітили і в Дружка на мордочці ніби усмішка…
*****
Отакі часи настали, вже вечеряючи вдома, казав Женя, родичі про собак не думають, а чужі люди підбирають. Якби не ми, загинув би, а Юрій навіть не згадав…
Хай і справді, сказала тоді Софія, життя розставить крапки. Його діти так само обійдуться з ним, тоді зрозуміє…
Напевне, ти права, погодився Євген і глянув на маленького друга, який сопів на дивані, смикав лапками у сні. Він, певно, вже біг десь насамкінець додому, до Володимира Михайловича.
«Передавай вітання дідусю», подумав Женя, а сам, тихо, щоб не розбудити пса, знайшов у шафі коробочку з обручкою.
Того ж вечора він, нарешті, зробив Софії пропозицію. Не в ресторані, не як мріяв але так, як підказало серце.
Вона одразу погодилася. Бо зрозуміли обидва чекати особливого моменту не варто: жити треба тепер.
Ось така історія. І той маленький собака, як і кожен з нас, шукав любові та дому. І знайшов у новій родині, в серці великого міста, де життя триває, поки ми не байдужі одне до одного.