**Осінь прощення**
— Наталю Вікторівно, навіщо вам це?! Нехай Коваль оперує! — голос медсестри Олени дзвенів від тривоги. Вона ледве встигала за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у лікарні.
— Олено, готуйте операційну. Потрібна кров. І негайно подзвонь Івану — він мені потрібен, — кинула Наталя, не зменшуючи кроку.
На ношах у приймальні лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на переході. Водій — п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Зараз! — командувала Наталя, і носилки миттєво підхопили два санитари.
— Наталю! Наталко! — за спиною роздався крик. Вона впізнала голос одразу. Андрій. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вчепився їй у плечі. — Марію збили?
— Андрію, ми робимо все можливе. А тепер — пробач, мені треба працювати.
— Ти?! Ти її оперуватимеш? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — в його голосі було більше жаху, ніж злості. Наталя жестом покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови миттєво затихли. Вона відчула погляди. Відчула осуду. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я її оперуватиму. Бо я лікар. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюсь — скажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки опускалися нижче критичної межі. Але Наталя боролася, як могла. І витягнула. Марія залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде як нове», — написала вона Андрію, який сидів під дверима.
— Наталко… Пробач. Я дурень. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він цілував її руки, плакав, ставав на коліна.
— Андрію… Годі. Усе в минулому. Іди додому. До неї все одно поки не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталя заварила собі дешеву каву, сіла у лікарняній кімнаті на старий диван із булочкою та вперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як у кімнату увійшла Олена.
— Ви — героїня! Я в захваті від вас! Навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона ж зруйнувала вам життя…
— Олено, я лікар. До пацієнтки надійшла з кровотечею. А те, що ви кажете… Ми з Андрієм самі все зруйнували. Не впевнена, що взагалі кохала його по-справжньому.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Олена і міцно обняла Наталю.
За кілька днів Марію виписували. Андрій прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталко. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж узяла.
— Наталю… Пробачте мені. Дякую, що врятували мене… — Марія ледве могла дивитися у вічі жінці, яку зрадила.
— Усе в минулому, — тихо сказала Наталя. І передусім — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — пусто й тихо. Наталя пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Напевно.
— Перепрошую… — Наталя не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— Влучили, — усміхнувся він. — А ви, гадаю, лікар?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, вражена.
— Більше того — хірург. І звуть вас… Наталя?
— Стійте, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейдж на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Олексій.
— Ну тоді з вас не лише кава, а й круасан! — засміялася у відповідь вона.
Вперше за багато років Наталя сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була у ній всередині.
