**Будинок, де жила любов**
Я переїхав у сусіднє село і одразу вирішив будуватися. Старий будиночок, який дістався від тітки, став тимчасовим дахом над головою. Працював від світанку до ночі: добудовував веранду, перекривав дах… І одного разу побачив — по пыляній дорозі від зупинки йшла струнка жінка з пакетом у руках. Оксана. Така міська, охайна, з гордою поставою.
«От би таку за дружину», — блимнуло в голові.
Через кілька днів зустрів її біля крамниці. Просто підійшов і кажу:
— Я Богдан. Знаю, ви — Оксана. Давайте познайомимося?
Вона зніяковіла. Такий чоловік, молодий, дужій, а цікавиться нею — жінкою, яка вже багато побачила. Та я був наполегливим, добрим. І ми почали зустрічатися. А через рік сталося те, що Оксана не очікувала — я запропонував їй руку і серце. Подарував перстень. Справжній, золотий, з камінчиком.
Вона не вірила щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а я — на три роки молодший. Жили удвох, син давно виїхав у іншу область — там навчався, одружився, там і лишився. Онучці — п’ять, навідувалися рідко, але Оксана чекала кожного дзвінка, кожної фотки.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі вже остили ложки, а на серці — тривога. Я зранку пішов у поле — сівба. Казав, що сьогодні мають закінчити. А мене все не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша з шестерых, у тісній хаті з батьком, матір’ю та старою бабусею. Все господарство на її плечах, грошей — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинки на Різдво не ставили — уперше Оксана побачила її лише в школі. Там же вперше відчула радість — блескіть кульки, пісні, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. За два місяці — бабусі. Мати лишилася одна з шістьма дітьми. Оксані тоді був третій клас. Її дитинство скінчилося. Вона замінила бабусю: готувала, прибирала, доглядала за молодшими. Рука лишилася покаліченою після падіння з горища — пальці слухалися погано, але вона не здавалася.
Після восьмого класу вступила до училища. Там, уперше в житті, була щасливою: подруги, похвали викладачів, навчання. Стала швачкою, робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — серед найкращих десяти учнів.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — з Петром, добрим хлопцем з училища. Сказала: «Навіщо тобі це? Самотність — твоя доля». І, мабуть, ті слова щось у ній зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона зустріла мене.
І ось ми разом. Вже багато років. Збудували дім. Виховали сина. І зараз — вона просто чекає, коли відчиниться хвіртка.
І бачить — йду! Втомлений, але усміхнений:
— Сонце моє, усе! Сівбу закінчили. Завтра нарешті відпочинемо…
У цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради, втрати — зникли. Вона знала: нарешті її життя належить їй. І в ньому — любов.
*Мораль проста: істинне щастя не в роках, а в тому, хто поряд.*
