Ой, добра ж жінка. Та куди б ми без неї поділись?
А ти їй, Миколо, всього дві тисячі гривень на місяць даєш.
Оленко, ми ж на неї квартиру переписали.
Микола Іванович неквапливо піднявся з ліжка та пошкандибав у сусідню кімнату. В мерехтливому сяйві нічника, підмружившись, подивився на свою Олену.
Тихо присів поруч, послухав:
Та наче нормально все…
Потихеньку поплівся на кухню, відкрив пляшку з кефіром, поміркував сходив у ванну. Потім повернувся в свою кімнату, ліг, але сну як кіт наплакав:
Нам з Оленою вже по девяносто ба, ще й хвостик! Скільки прожили… Скоро, мабуть, і до небес, а тут ні душі поряд.
Доньки Наталки вже нема й шістдесяти не було. І Максима не стало. Знав тільки гуляти Є внучка, Оксаночка, але вже два десятки років як у Кракові. Про діда з бабцею, мабуть, не згадує. У неї й діти напевно вже, як соняшники виросли…
Якось не помітив, як задрімав.
Раптом прокинувся:
Миколе, ти як там? Олена ледве чутно.
Розплющив очі над ним схилилася вона, вся стурбована.
Чого ти, Оленко?
Дивлюсь, лежиш не ворушишся
Та живий! Іди вже спати!
З-за дверей чути шаркання домашніх капців. Клац в кухні світло. Олена Іванівна попила води, зайшла у ванну і попленталась до своєї кімнати.
От і засну колись а його вже нема Що я тоді? Чи, може, я перша. Микола вже й на поминки зателефонував. Навіть не гадала, що можна заздалегідь домовитись. Та й правильно, хто ж за нас це організує?
Внучка наче зникла. Одна Іванка-сусідка заходить, має ключ від квартири. То вона позичить, то підкупить щось, отримує тисячу з нашої пенсії. Куди нам ті гроші? На четвертому поверсі вже й самі спуститися не можемо.
Микола Іванович розплющив очі сонце заглядало у вікно. Вийшов на балкон: черемха розквітла, зеленіє. Посміхнувся.
Побачили і це літо!
Зайшов до Олени вона задумливо сидить на ліжку.
Оленко, кидай журбу, ходім, щось покажу.
Ох, ледве встаю! Що ти там вигадав?
Ідемо!
Підхопив її ніжно під плечі, тихесенько довів до балкона.
Ось, глянь! Черемха, бачиш, аж вибухає зеленню! А ти казала не доживемо до літа!
Ой, і правда! Сонечко світить як у молодості.
Сидять на лавці на балконі.
Памятаєш, як у кіно запрошував? Ще у школі. І черемха тоді саме квітла.
Як таке забудеш! Скільки років збігло?
Сімдесят з гаком А точніше вже сімдесят пять.
Сиділи довго, згадували, сміялись. Все забувається на старості, навіть що вчора робив а молодість завжди свіжа в памяті.
Ой, завелися! Олена встала. Ще й не снідали!
Оленко, завар мені нормального чаю. Бо та трава вже у вухах дзвенить
Онко не можна вже нам чай солодкий…
То хоч слабенький, але з ложечкою цукру!
Снідають, Микола пє бліденький чай і хрумтить бутербродом із сиром, мріючи про ті часи, коли на сніданок були й пиріжки, й солодкі оладки.
Заходить Іванка. Всміхається:
Як ваші справи?
Які вже справи у девяностолітніх? підморгує Микола.
Якщо жартуєте, значить все добре. Що купити?
Мясця б, Іванко! Микола аж примружився.
То ж лікар не дозволяє
Курячого ж можна!
Куплю! І супчика вам з локшиною зроблю!
Іванка прибрала зі столу, посуд помила і як вітер зникла.
Олено, ходім на балкон, кличе Микола. Гарно буде на сонечку!
Ідемо!
Прийшла Іванка, принесла кашу, обіцяла суп на обід зварити.
От Іванка жінка золота! вслід їй кинув Микола. Та куди б ми без неї?
А ти їй тільки дві тисячі платиш!
Олено, ми ж на неї квартиру записали.
Вона не знає про це.
Просиділи до самого обіду. А на обід супчик з куркою, з пташкою, з картопелькою ніжно перетертими.
Такий і Наталці, і Максиму варила, коли були малі, ностальгувала Олена.
А нам тепер чужа людина готує тяжко видихнув Микола.
Бач, мабуть така наша доля, Миколо. Не стане нас і сльози не буде більше, ніж дощ у серпні.
Досить, Олено, досить хандрити! Ходімо подрімаємо.
А й справді: Що старий, що малий. Усе в нас, як у малечі: суп пюре, обідній сон, полуденок.
Подрімав Микола знов не спиться! То, може, погода київська змінюється… Пішов на кухню там дві склянки соку, Іванчиним дбайливим руками налиті.
Взяв обережно, не пролити б, пішов до Олени. Та сидить на ліжку, задумливо у вікно дивиться.
Що, Оленко, знову сумуєш? підморгнув Микола. На соку!
Сьорбнула:
І ти не можеш заснути?
Погода…
Що зранку дивно себе чую, тихо каже Олена. Щось не те. Мабуть, Миколо, не довго зосталось мені. Ти поховай мене, як належить.
Та що ти! Як я без тебе?!
Та хтось із нас же все одно перший…
Ну все, ходімо на балкон, досить про сумне!
Сиділи там до вечора. Іванка напекла сирників. Перекусили і ввімкнули телевізор. Вже не розрізняли сюжети нових фільмів, зате мультики і старі комедії наше діло.
Сьогодні дивились всього один мультик. Олена втомлено піднялась:
Піду спати, щось уже зовсім немає сили.
Тоді і я ляжу.
А давай, я на тебе подивлюсь, раптом попросила Олена.
Навіщо?
Просто так.
Довго дивились одне на одного. Мабуть, бачили себе тими дітьми, якими колись були.
Гайда доведу тебе до твого ліжка.
Олена взяла чоловіка під руку, і вони потихеньку дочекали до її кімнати. Він обережно накрив її ковдрою, пішов до себе.
Якось тужно було на серці у Миколи. Довго не міг заснути.
Здавалося, зовсім і не спав, але годинник світив 02:00. Встав, попрямував до Олени.
Вона лежала з відкритими очима:
Олено…
Взяв її за руку.
Оленко, чуєш?.. О-ле-на!
І тут йому самому стало душно, відійшов у свою кімнату, дістав підготовлені документи, поклав на стіл.
Повернувся до Олени. Довго дивився їй в обличчя. Ліг поруч. Заплющив очі.
Уві сні побачив свою Оленку молоду та красиву, як сімдесят пять літ тому. Вона йшла назустріч світлу. Він кинувся до неї, наздогнав, взяв за руку.
Вранці Іванка зайшла до спальні. Вони лежали поруч на обличчях застигли щасливі, однакові посмішки.
Іванка нарешті наважилася викликати швидку.
Лікар подивився похитав головою:
Разом пішли. Бач, яка любов була…
Їх забрали, а Іванка опустилася на стілець. Погляд упав на папери заповіт на її імя.
Вперше за довгий час вона заплакала…
Ставте сердечки, пишіть у коментарях, що думаєте бо життя, як сирник: і печаль, і солодке поруч!
