Донька з зятем залишили мені онуків на всі канікули. А я на своїй пенсії маю їх годувати й розважати.
Сучасні діти й онуки стали якимись егоїстами усе вимагають: уваги, турботи, часу, а натомість дарують лише байдужість і претензії. Що це за споживацьке ставлення до старших? Ніби в нас, літніх, немає свого життя, своїх бажань лиш сиди з онуками, як покоївка. А варто мені попросити про допомогу, усі миттєво зайняті, ніби я чужа.
У моєї доньки дві дитини старшому 12, молодшому 4. Живу в невеличкому селі під Житомиром, і все, що в мене є, скромна пенсія та тиша, яку я так люблю. Не знаю, як моя донька з чоловіком їх виховують і що там коїться в школі, але хлопці ростуть справжніми ледарями. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не застеляють усе розкидано, ніби буря пройшла. Їдять теж що попало мою їжу псують, вимагають якусь дурню. Просто кара небесна!
Коли онуки були малими, я допомагала доньці на всі сто возилася з ними, нянчила, бігала по магазинах. Але останні пять років я на пенсії, і з того часу намагаюся позбутися ролі вічної няньки. Цього року перед осінніми канікулами я з полегшенням зітхнула: подивилася в календар і зрозуміла, що на початку листопада довгих вихідних не буде. Значить, думаю, донька з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу спокійно пожити. Як же я помилилася!
У неділю, прямо перед останнім тижнем жовтня, почувся дзвінок у двері. Відчиняю а там моя донька, Олеся, з двома синами. З порогу, навіть не привітавшись, випалила:
Мамо, привіт! Приймай онуків, канікули почалися!
Я оніміла.
Олесю, чому не попередила? Що за сюрприз?
Та якщо я попереджу, ти знайдеш тисячу відмовок, аби лиш не брати їх! різко відповіла вона, знімаючи з хлопців куртки. Ми з Богданом їдемо в санаторій на тиждень, сил більше немає, я виснажена!
Стій, а робота? Жодних додаткових вихідних у цьому році ж нема! намагалася зрозуміти я, відчуваючи, як усередині росте паніка.
У нас відпускні, Богдан узяв три дні за свій рахунок. Мамо, нема часу пояснювати, ми спізнюємось! кинула вона, чмокнула мене в щоку й вискочила за двері, залишивши мене з двома валізами й дітьми.
Не минуло й пяти хвилин, як у хаті почався хаос. Телевізор ревів на всю потужність, куртки й черевики валялися скрізь, а хлопці носились, як ураган. Я намагалася навести лад, змусити їх хоча б одяг прибрати, але вони мене просто ігнорували, ніби я пусте місце. Моє вариво їсти відмовилися, скривилися й заявили, що мама обіцяла їм піцу. Тут моє терпіння урвалося.
Я схопила телефон і подзвонила Олесі:
Доню, твої діти вимагають піцу! Я не збираюся їм таке купувати!
Вже замовила доставку, відмахнулася вона, явно роздратована. Мамо, вони твою кашу їсти не будуть, через це постійні скандали. Сходьте кудись, розважте їх, поїжте нормально! Ти сама скаржишся, що вдома вони тебе виснажують!
А на які гроші я маю їх розважати? З моєї пенсії? обурилася я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
А на що ти їх ще витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не можу повірити, що ти так говориш! фыркнула вона і кинула трубку.
Ось і все! Я лишилася з цим жахом наодинці. Все життя я працювала для своєї єдиної доньки тягла дві роботи, збирала кожну копійку, аби їй було добре. А тепер, на старість літ, отримую таке «дякую»! Трясуся від образи, від безсилля, від цієї несправедливості.
Я люблю своїх онуків, усією душею люблю. Але вони стомилися від мене, а я від них різниця у віці величезна, я вже не молода, щоб цілими днями бігати з ними. А донька вважає, що я тепер безкоштовна прислуга, що моя пенсія й мій час належать їй і її дітям. Це їхнє право, а моє лише обовязки. Егоїсти, справжні егоїсти! І я сиджу, дивлюся на цей безлад, чую їхні крики й думаю: невже це й є моя старість? Невже я заслужила лише це?
