Ой, внуки яблука бачать раз на місяць, а вона своїм котам за шалені гроші корм купує! бідкається моя невістка, звинувачуючи мене в бездушності
Останнім часом невістка взялася присоромлювати мене тим, що її діти фрукти їдять, як свято, а мої коти отримують ледь не ресторанне меню. Але ж тут нюанс: у дітей є тато й мама, які мали б дбати про їхнє харчування, а ось у котиків тільки я одна. Якось натякала молодим, що з розмноженням їм би трохи збавити оберти, то мені відразу рішуче сказали: «Не лізьте не у свої справи!» Ну і не лізу. Годую пухнастиків елітним кормом, а зітхання й причитання люблячої матусі слухаю як шум вітру байдуже.
Весілля мого сина з Маряною було тоді, коли вона вже ходила зі щасливим животиком. Вони, звісно, запевняли, ніби одруження з кохання, а та «дрібничка» випадковість. Ну, трапилось і трапилось. Я тільки підозріло підтискала губи, але голосно нічого не коментувала. Зрештою, син дорослий, не хлопчик, свої гулі хай сам набиває.
До декрету невістка працювала касиром у «Сільпо». Майже всю вагітність тягає лікарняні, бо, бачте, втомилася від розмов із вічно сварливими покупцями. Чесно кажучи, і сама характером не мед, всім сваркам я навіть охоче вірю.
Справді, її характер мене мало хвилював, бо ми ж не під одним дахом. Я у своїй однокімнатній квартирі, а син із Маряною у новенькій іпотечній. Перед весіллям ми продали нашу стару «трьошку», син собі від своєї частки оформив іпотеку на нову, простору квартиру. Я йому ще тоді казала: Навіщо тобі така хата, переплачувати купу гривень? А через місяць все стало зрозуміло.
За іпотеку син платив сам, бо невістка то на лікарняному, то в декреті грошей у дім не приносить, зате тратить з розмахом. Результат у молодят в кишені лише вітер свище.
Я намагалась у їхнє життя не втручатися, аби потім не сидіти крайнім. Син сам обрав дружину? Значить, його влаштовує. Зі мною вони не мешкають, каструлі не поділяємо, і ладно.
До речі, живуть вони через два двори від мене, тому часом син після роботи забігає на вечерю. Маряна казала, що її від усіх запахів верне, тому готувати не може. Ну, тут не сперечаюся може, правда.
Коли зявився перший онук, я думала зайти та допомогти невістці, думала, ну ж перший малюк, але мене, як кажуть, делікатно, але чітко, послали. В неї, бачте, є мама й інтернет там і поради, і відповіді на всі питання. Я не затаїла зла: принесла гостинців, погралася з онуком, допомогу більше не пропонувала.
Синові було несолодко: і квартира, і сімя, і маленька дитина, але геройствував мовчки. Я могла хіба що нагодувати вечерею й заспокоїти: от трохи підросте малий Маряна піде працювати і заживете краще.
Але невістка й не думала виходити з декрету. Не встиг першому виповнитися два роки, як вона знову показалася з круглим животиком. Я обережно натякнула, мовляв, якось ви аж надто активно рятуєте демографію, може, пригальмувати трохи? Натомість суворий відлуп:
А ви носа не пхайте! Самі живемо, у вас допомоги не просимо! гордо сказала невістка.
Син щось мугикав про «допомогу від держави», але я вже нічого більше не радила. Відтоді спілкування з невісткою скоротилося до зе́ро: онука приводив лише син, а я до них не навязувалась.
Жила своїм життям, вони своїм. Син усе частіше скаржився, що грошей зовсім не вистачає, й натякав, що сварки у сімї стають дедалі частішими. Я тільки мовчки кивала. А що тут скажеш? «Розведися», «Поговори з дружиною», «Іди працюй на завод»? Ну-ну.
Коли народився другий онук, мене навіть на виписку не покликали. Було прикро, не сперечаюсь, але навязуватись я не стала. Що тут поробиш, якщо невістка вже на мене образилася назавжди, а син лише плечима знизує?
Вперше другого онука я побачила, коли йому стукнуло сім місяців. Мені великодушно дозволили прийти на день народження старшого. Принесла подарунки й смаколики до столу, бо ж знаю з грошима туго. Посиділа трохи, подивилась на невістку з камяним виразом обличчя (начебто зробила мені велику послугу, що впустила на поріг) і пішла додому. За кожною ображеною Маряною бігати й переконувати? Дякую, я вже не того віку.
Ось так я бачилась лише зі старшим онуком, адже молодшого мама нізащо не відпускала.
З грошима в їхній сімї краще не ставало. На материнський капітал іпотеку не закриєш. Все частіше син згадував, що з грошима аврал, дружина не вміє економити, а він не власник агрохолдингу, щоб усім забезпечити. Я тут знову чемно мовчала.
Нещодавно зустріла Маряну біля «АТБ». Дивлюсь знову в положенні. Заглянула у мій кошик.
Як красиво! Внуки яблука бачать як Новий рік, а вона своїм котам делікатеси за сто гривень купує, процідила, потягла старшого за руку й, як цариця, пішла.
А я тут при чому, що можу дозволити собі хороший корм для котів, а вони своїм дітям яблук купити не можуть? Знає ж, що з грошима неладно, іпотека, у чоловіка з роботою не дуже Але однаково одного за одним дітей народжує! Краще б заробила на ті яблука, а не мені мозок їла. Чому це я маю гризтися через їхній бюджет?
От зараз, мабуть, взагалі вирішить мені внуків не показувати. Я ж «неправильна» бабуся, яка не кидає всі шкарбани й не біжить віддавати сімї сина останню гривню. Бути з головою то треба мати голову. А з цим у Маряни, мяко кажучи, дефіцит. І найгірше, що й у мого сина, бо, схоже, йому бракує ще більше.
