В затишній кухні, пронизаній ароматом теплих пампушок з корицею, за горнятком теплого чаю розмовляли дві старі подруги. Слово за слово і так розмова дійшла до спогадів з дитинства.
-Ой Любо, тут нещодавно невістонька моя, підняла таку паніку як мій трирічний онук колінце розбив. А я не розумію чому вона так панікує. Колись як ми били колінця мама просто обробляла ранку, жаліла та заспокоїла теплим молоком з печивом, чи свіжими пиріжками з варенням. – почала розповідати жінка.
-І не кажи Олю, як колись ми виживали? Зараз не дай бог щось з дитиною і все: страх, паніка! – підтримала інша. – Ось ми колись як? Спали на ліжках, що були пофарбовані фарбами яскравих кольорів, але в яких було багато свинцю. Всі ліки не закривались так як теперішні. Добре, що хоча б взагалі закривались.
-А пам’ятаєш як ми на возі катались коли були в селі в бабусі? Коли ми сіно допомагали закидати на того воза, а потім їхати сидячи в сіні?
-Ще й питаєш! Як таке можна забути? – засміялась пані Люба.
-Або як ми з тобою бігли до колонки води напитись, а потім тікали він ос, які завжди там літали?
-О так! Мене тоді навіть декілька разів вжалили! – трохи скривившись відповіла жіночка. – А пам’ятаєш, як ти коліна роздерла поки ми на велосипедах ганяли, а ми потім йшли до тієї ж колонки промивати рану і прикладали подорожники в надії, що це допоможе?
-Не забуду це ніколи, в мене досі маленькі шрамики на колінах залишились. – усміхнулась пані Оля. – Були часи, ой були. І наші діти колись так само росли, а тепер внуків бережуть як перли. Все тепер в них є: комп’ютери, приставки, телефони, планшети. Майже не виходять на вулицю без нагляду батьків.
-Ну подивись з іншої сторони на це. Світ змінюється, розвивається і небезпеки стає більше! Звісно твої діти бояться, щоб з внуками нічого не трапилось. Та й вони самі знають, що витворяли в дитинстві, тому і стараються вберегти тепер своїх дітей від такого.
-Розумію, але все рівно, раніше було краще, добріше.
-Так. Я пам’ятаю як ми збирались дивитись мультики в квартирі Ірки з твого під’їзду, в неї тоді в першої з’явився хороший телевізор! Ми тоді всі так дружили, не боялись знайомитись, давати запитання, захищати один одного. – ностальгувала Люба.
-А пам’ятаєш, як ми з сусідської вишні всі ягоди позривали, а потім дід Петро нас довго ганяв? Добре що нас тоді багато було і ми побігли хто куди. – почала сміятись Оля.
-Йой, звісно пам’ятаю, я ж тоді долазилась по тій клятій вишні, що впала та зламала собі руку. Але це не заважало мені з гіпсом бігати та ганяти футбол зі всіма в дворі.
-Пам’ятаю, я тоді майже одразу після тебе вивихнула ногу поки ми скакали в резиночку. Ми потім разом сиділи в мене в дома та їли те смачне морозиво «Ескімо».
-Так, не забуду такого ніколи. Я тоді думала, що ти спеціально вивихнула ногу, щоб мені не було сумно. Стали подругою ще й по нещастю! – засміялась жінка.
-Та ну тебе, не спеціально я! – відповіла Оля. – Я б і без вивиху тебе підтримала, так просто зорі зійшлися! – усміхнулась вона.
-Ще тут пригадала, як мама чистила зубним порошком срібні прикраси. І мене завжди дивувало, що порошок то зубний, а відчищав навіть срібло.
-А уяви ми ним зуби чистили. – сплеснула в долоні жінка.
-Я ще досі маю ті фотографії, що ми з тобою робили. Пам’ятаєш, як ми робили їх в кімнаті для проявляння фотографій в кабінеті, що виділили для шкільної газети?
-Справді? Покажеш? Бо я вже й забула.
Пані Люба пішла в кімнату по фотографії, залишивши Ольгу саму на кухні. Поки Люба шукала фотографії, Оля думала про все, що було колись. Як вони макулатуру збирали, чи як пили солодку воду з автомату. Як квитки в автобусі купували, навіть якщо контролера не було. Як вони разом з Любою по хліб ходили та приносили його обкусаним, бо занадто смачно він пахнув. Як всі стояли стіною один за одного. Як приходили побиті, без зуба, з синцями, але щасливі. А потім дуже добре спали, після важкого дня сповненого важливої дитячої роботи – дослідити кожен закуток району.
-Найшла нарешті! – сказала Люба, зайшовши до кухні. – Ось, дивись!
І справді, там Оля та Люба ще зовсім юні. Деякі фотографії не добре проявились, та й то зрозуміло, вони ж не одразу навчились все правильно робити. На деяких фотографіях вони були в шкільній формі, з білими гольфами, які носили і дівчата і хлопці.
-Тааак, було діло, були часи. А зараз що? Всі кудись поспішають.
-І не кажи, завжди всім не вистачає часу, якщо спілкуються то по телефону чи через електронну пошту або через соц.мережі. Та й без цих телефонів ніхто не може.
-Ага, а якщо не взяли з собою телефон поки вийшли в магазин – панікують і швидко повертаються додому за ним. Що першим ділом навіть ми з тобою Любо, робимо коли прокидаємось? Правильно – дивимось в телефоні всі новини та читаємо гороскоп на день.
-Тепер телефони – це частина життя сучасних людей і це не змінити…
Жіночки продовжували ще довго ностальгувати в тій самій кухні з ароматом теплих пампушок та випиваючи чергове горнятко чаю.
