Ольга Андріївна залишившись сама після втpaти чоловіка п0збулaся радості та надії на краще, допоки в її житті не з’явилась Софія.

Раніше по домашньому затишний, чистий та такий рідний будинок болючим став нагадуванням для Ольги Андріївни про ті щасливі час, ті ніжні, сповнені тепла моменти, які вона проводила зі своїм тепер вже покійним коханим чоловіком.

Чоловік Ольги Андріївни помер місяць назад. Разом з чоловіком вона залишила на кладовищі щастя, успіх, любов, радість та надію. Вона знала, що колись це трапиться. Знала, що хтось з них залишиться сам. Знала, але не була морально готова залишитися на одинці з цією тягучою самотністю. З цим неймовірним смутком і скорботою за покійним чоловіком.

Кажуть, що час лікує, але скільки його потрібно? Так, місяць це дуже мало, але як їй звикнути, до того, що нікому тепер робити сніданок, готувати обожнюваний чоловіком гречаний суп, нікому ввечері заварити чашечку ароматного чаю та пити його розмовляючи про все та одночасно про ніщо.

Занедбала Ольга Андріївна свій колись ідеальний будинок. Не має вона сил на прибирання. Так важко іноді навіть встати з ліжка, а про буденні справи взагалі мовчати потрібно.

Довгі роздуми про випробування долі та смуток від втрати і самотності перервав дзвінок в двері. Ольга Андріївна глянула у вічко дверей. За ними стояла медоволоса молодиця, в світло-бежевому пальто. Жінка відчинила незнайомій дівчині.

-Ольга Андріївна? – з доброю посмішкою запитала панянка. – Я Софія, я працюю в соціальній службі і мене направили до вас. Можна увійти?

Старенька відчинила дівчині, хоча раніше ніколи б такого не зробила. Вона не розуміла сама. Певно то бажання поспілкуватися хоч з кимось аби розбавити свою самотність.

Ольга Андріївна провела гостю до вітальні, посадила на великий диван, а сама присіла на крісло-качалку навпроти.

-Вибачте, що потурбувала вас сьогодні, по ідеї мала прийти лише завтра, але так як ще один підопічний живе в цьому ж будинку але в іншому під’їзді я вирішила навідатись сьогодні. Прошу, це мої документи. – гостя протягнула старенькій свій паспорт та посвідчення соц.працівника.

-І що ж, як ви будете мені допомагати? – з нотами роздратованості в голосі сказала Ольга Андріївна переглянувши документи та повернувши їх Софії.

-Спершу ми маємо вкласти договір, та й вам хіба не потрібна допомога? Дітей у вас нема і відповідно допомоги також. Тому давайте спершу зробимо формальну частину, а потім вже домовимось, з чим я можу вам допомогти. – лагідно усміхнувшись сказала Софія.

— Добре. Ти права, нема кому за мною доглядати. Чоловік вже місяць як в кращому світі. А дітей я так і не змогла мати, сказали. Чоловік навідріз відмовився брати дитя з будинку маляти. Ось так і залишилась одна однісінька… — на останньому слові голос старої затремтів, а на очах появились капельки сліз, які вона змогла втримати, та не дати їм потекти по її старечих щоках.

Хоча, що вона розповідає це все такій молодій, повній енергії дівчині? Їй не зрозуміти її почуттів. Певно вже мріє по-скоріше піти з її квартири. Напевно дома чекають чоловік та діти. Тим паче, ніхто не зрозуміє почуття старої, це нікому не потрібно!

Коли Ольга Андріївна глянула в очі Софії злякалась, що вимовила останню фразу вголос. Адже вона побачила її сповнені співчуття та розуміння вічі, хоча очікувала побачити байдуже бажання втекти. Але ж… Для чого Софії та стара, яка не бачить ніякого щастя чи радості в своєму житті.

-Софіє, мені багато не потрібно від тебе. Просто навідуй мене, я буду щаслива й на цьому.

Жінки підписали договір та коли Ольга Андріївна провела Софію, закрила двері та знову залишилась на одинці з собою. Вона помаленьку пішла в вітальню шморгаючи домашніми теплими тапочками, увімкнула телевізор та сіла на своє крісло-качалку думаючи про все що відбулось сьогодні.

Прийшов новий день, до Ольги Андріївни знову завітала Софія. В той час старенька лише ледь встигла поснідати, одразу з-за столу побігла відчинити дівчині. Їй було ніяково від того, що тепер до неї приходить ще й Софія. До медсестри вона вже звикла, бо та вже давненько до неї приходить. А тут все в новинку.

-Ольго Андріївно, вибачте будь ласка, не ображайтесь на те що я вам скажу. – почала говорити Софія. – У вас вельми брудно, а це погано для вашого самопочуття та здоров’я в цілому, тому я надіюсь, що ви не проти, якщо я приберу у вас?

-Та ні, не проти… — шоковано відповіла жінка. Вона відповіла на автоматі, так як її вразили слова Софії. Для чого їй це все? Для чого їй прибирати в домі чужої для неї людини? Дивна дівчина. Але від чогось Ользі Андріївні стало дуже приємно. Певно від того, що хтось турбується про неї.

Жінка пішла до себе в спальню, прилягти. Їй було чутно, як дівчина порається в її домі. Як відкриває вікна, пере, наливає воду та миє підлогу. Вона стала хвилюватись, що тепер їй треба відплатити. Софія ж заходила до Ольги Андріївни запитати чи все в неї добре та чи не потрібно їй щось. Дівчина прийшла та повідомила, що вже прибрала, та запитала чи може вона прибрати також і спальню старенької. Ну не Софія, а щось чимось, чесне слово!

-Пробач Софіє, я зараз не можу тобі ніяк відплатити чи віддячити. Зачекай трохи, я щось обов’язково придумаю. – мовила жінка.

-Що ви таке говорите, Ольго Андріївно? – трохи обурено відповіла Софія. – Я ж по власній волі прибирала! Ви нічого мені не винні, тому не говоріть більше про таке, інакше я ображусь на вас.

Ввечері дівчина пішла, а перед цим посиділа з Ольгою Петрівною за горнятком чаю, який колись жінка заварювала своєму чоловіку.

-Ольго Андріївно, я прийду до вас вже в четвер, а ви не забутьте зателефонувати мені в середу, щоб я купила вам продукти. Добре? Тримайтесь та не сумуйте!

В будинку Ольги Андріївни був аромат весни. Аромат свіжості, аромат зелені, що буянилась за вікном, запах весняних квітів та аромат ромашкового чаю. Вікна квартири виходили на захід, тому золоті промені сонця потряпляли в квартиру через чисті вимиті вікна, та ніжно падали на меблі, стіни та підлогу. Якось по весняному затишно стало жінці в своїй оселі, яка давно вже не була для неї настільки приємною як зараз.

Як і просила Софія, в середу ввечері Ольга Андріївна зателефонувала дівчині та попросила купити продуктів й щось до чаю, бо ж минулого разу нічого хліб бубликів з маком в неї не знайшлось, а жінці сподобалось чаювати з Софією, тому і хотіла її пригостити чимось кращим. А найбільше Ользі Андріївні сподобалась бесіда з Софією. Вона годиться жінці в доньки, молода, мисляча геть інакше ніж старше покоління, але їй все одно було цікаво. Чи то від реальної цікавості, чи то від довгої самотності, але їй подобалось подобалось проводити час з Софією. В четвер Ольга Андріївна чекала дівчину в гості, але тої все не було. Вона почала сильно непокоїтись і коли вже було хотіла телефонувати постукали в двері. То була Софія.

-Господи, Софійко, чого ж ти так довго? Все добре? Я хвилювалась? Ти взяла все, що я тебе попросила? Заходь, я покладу чайник.

-Вибачте, Ольго Андріївно, я лише сумки вам віддати і все. Другий мій підопічний зараз в лікарні і я маю бігти його забирати додому. Не ображайтесь, але це мій обов’язок.

-Так, звісно, але… — старенька замовкла не секунду, зніяковіла, але все ж продовжила. – Ти зможеш сьогодні зайти до мене ввечері на горнятко чаю?

-Обов’язково зайду! – обійнявши стареньку сказала Софія. – Чекайте в гості о 18:30.

Жінка втиснулась в плаче Софії стараючись не заплакати, Вона відчула запах весни обнімаючи дівчину, яка стала для неї неначе рідною.

Оцініть статтю
Джерело
Ольга Андріївна залишившись сама після втpaти чоловіка п0збулaся радості та надії на краще, допоки в її житті не з’явилась Софія.