Я часто згадую, як колись у київському дитячому будинку жила дівчина, яку звали Злата. Вона ненавиділа всіх, а особливо свою маму. Після того, як виросте і підете звідти, вона була впевнена, що обовязково знайде ту, хто її покинула.
Але Злата не збиралася кидатися на шию матері і вигукувати:
Привіт, мамо!
Вона лише спостерігала, а потім планувала помститися. За всі роки, проведені в інтернаті, коли в неї лилися сльози, мати живе в задоволенні, ніби нічого не сталося. Злата не сумнівалася, що саме так і живе її мати.
Злата була в будинку з самого ранку, скільки памятає. Декілька разів її переводили, бо вона постійно сварилася. Їй було байдуже, чи перед нею стоїть хлопець, чи дівчина. Вихователі кидали її в ізолятор, забирали цукерки, але вона все одно ненавиділа їх, дітей і весь світ.
Коли їй виповнилося чотирнадцять, вона перестала битися. Не тому, що раптом полюбила всіх, а тому, що люди вже боялися її настільки, що не підходили. Однак сталося, що їй стало нудно. Вона йшла в куток території і сиділа, мріючи про те, як знайде маму і помститься.
Одного вечора вона почула дивну мелодію. Злата прислухалася ніяк не могла зрозуміти, що це. Музика була сумною, тужливою, але неймовірно красивою. Вона підбігла до кущів акації, розсунула їх і виявила старого дворника, що сидів на лавці і грав на сопілці. Коли він помітив її, зупинився і, піднявши брову, спитав:
Хочеш навчитися?
Злата здивувалась, не вірячи, що може грати так само. Дворник, здавалось, мав пятдесят років, і все ж працював у будинку. Злата приходила щодня, і він показував, як дихати в сопілку. Він сам їх виготовляв, вирізаючи з берези тонкі трубочки, які виглядали одночасно смішно і граціозно.
Коли у Злати почали звучати справжні ноти, вона обійняла дворника й вони вперше завели розмову. Його звали Микола Петрович, і він жив у маленькому будинку на території інтернату.
У тебе немає рідних? запитав я, коли колись знову спостерігав за їхньою бесідою.
У мене був дім і родина, відповів він. Десять років тому померла моя Катерина. Я думав, що не переживу без сина. Потім одружився, та й дружина виявилася жадібною. Мій син Сашко загинув у ДТП, а квартира була переписана на його імя. Тепер я лишився без дому, без людей.
Чому ти не борешся? запитала Злата, коли почула його історію.
Навіщо? У мене більше нічого немає. Потрібно просто прожити цей час, доки не прийде моя черга, відповів Микола Петрович.
Злата, ніби вогонь, який гаснув, почала змінюватися. Вона перестала битися, стала ніжнішою, і навіть волосся перестала стричь під хлопців. Одного разу Микола Петрович спитав її:
Злата, ти вже вирішила, ким будеш, коли підеш?
Ні, я лише думала про помсту матері, зізнала вона.
Якщо ти й дійсно плануєш помститися, то спершу знайдеш її. Гроші не важливі, сказав він, усміхаючись.
Через рік вона зосередилась на підготовці до будівельного коледжу. Ми разом готували документи, розповідав їй про проєкти, про майбутню роботу. Увечері, коли вона вже збиралася їхати в інше місто, щоб вчитися, вона вперше заплакала.
Миколо Петровиче, я обовязково повернусь, прошепотіла вона.
Давай домовимося. Ти закінчиш навчання, станеш на ноги, а потім вже будемо бачитися, запропонував я.
На прощання він подарував їй сопілку, якою вона грала уже багато років.
Минуло майже пятнадцять років. Злата вийшла заміж трохи пізно, а шлюб розпався. У тридцять років у неї народилася донечка, яка називалась Катруся, і зразу ж стала її єдиною радістю.
Тепер вона могла собі дозволити багато купувати нову квартиру, заробляти в гривнях, про які мріяла. Коли фінанси нарешті дозволили, вона подала в розшук свою матір. Дізналася, що вона живе в сільській місцевості, хворіє на онкологію, і лікарі дали їй лише рік життя. Матір відмовилась від дитини під час пологів нікого не звинуватила, лише хотіла спасти свою хворобу.
Злата відвідала могилу матері, де стояв великий памятник з ангелом, і часто згадувала Миколу Петровича. Але коли повернулася до Києва, старий дворник вже не був у будинку новий директор змінив усе.
У вільну хвилинку Злата з донечкою ходила в парк. Катруся, як і раніше, хотіла врятувати весь світ: просила купити батони для качок, морозиво для дітей, ковбасу для сімї.
Мамо, купи, будь ласка, ковбасу, батон і попити, просила вона.
Хто ж це сьогодні? запитала Злата, дивлячись на донечку.
Може, не треба знати? відповіла Катруся, усміхаючись.
Тоді донечка позивала старого діда, що сидів біля ставка. Злата помітила старого, погано одягненого, і спокійно підійшла. Дідусь виявився Миколою Петровичем, який жив у старій хатині поруч.
Привіт, дідусю, сказала Катруся. Де ти живеш?
Поруч, у коробках за кущами, відповів він.
Вони разом зайшли в його будинок, і Микола Петрович, здригнувшись, подивився на Злату.
О, це ти, прошепотів він, не можу повірити.
Злата обійняла його, і він, стискаючи сльози, сказав:
Досить вже клопотати про комарів, йдемо додому.
Куди? спитала Злата.
Додому, відповів він, бо без тебе мій дім не існує.
Усю дорогу назад Микола Петрович плакав, а я стояв поруч, спостерігаючи, як колишня дика дівчина, тепер молода мати, піднімає старого чоловіка на ноги. І я зрозумів, що в нашій країні, навіть коли здається, що залишишся сам, завжди знайдеться той, хто стане твоїм дімом.
