Дивись, Галю, тобі розкажу… Ну, ти ж знаєш, як у мене завжди ті святкові дні то марафон, то біатлон, тільки все на кухні, а руки як у вуглекопа. От і цього разу кручусь цілий день на кухні, думаю, треба ж стіл поставити, гості ж ось-ось будуть. Аж раптом дзвінок у двері! Це ж родина Толика із Борисполя приїхала всі веселі, завалились, поклали торби, розсілися за стіл.
Тітка його ще й бурчить: «А де м’ясо?» А я ж їм гуся зі Львова нафарширувала і яблука, і чорнослив, все як годиться. Кажу люб’язно: «Ось же гусак, гаряченький». А та крутить носом, типу, це їсти неможливо. Встала, Толік за нею слідом, і каже мені з такою зневагою: «Живи сама, якщо не вмієш готувати!» І вже речі починає в сумку кидати. Коротше, комедія, а не життя.
А потім, знаєш, я тобі дзвонила. «Галю, я цього року до вас не приїду. Чого? Ти ж сама розумієш, у тебе Віктор, дочка з сімєю, а я знов лишня. Поїм олівє, сяду в таксі по потрійному тарифу ну і треба воно мені? Не можу я ночувати в чужій хаті, не моє це». А ти мені якраз хотіла сама подзвонити виявилося, ви всі до Львова їдете, на гостину до тітки Віктора. І ще ці «сюрпризи» кажеш, Саша приїде. Яка Саша? Аж виявилось, це племінниця Віктора. Ну, думаю, хай приходить, все краще, ніж самій зустрічати Новий рік.
Посиділа, поміркувала: може це й на краще, не буду ж одна стіну вітати. Вирішила бодай салатик зробить. Себе я б і бутербродами нагодувала, але ж гість це святе. Картоплю з морквою зварила, селера, трохи петрушки, думаю, класика вечора. Стою на кухні, згадую минулі роки.
Коли з Толіком жила, ото було життя! Вже 30 грудня родичі гуртом приїжджали, кухня як в ресторані пар, спеки стільки, відчуй себе у сауні. Варили холодець, пекли пиріжки, котлети смажили, все таке жирне, що аж майонез з миски капає. А я тільки й встигала носити на стіл. Навіть не давали мені ті салати готувати, все боялися, що знову щось не «наше» зроблю, після того салату з авокадо. Тітка Толіка тоді так і сказала: «Гид0та якась!», і всі за нею підспівували.
А що вже ці чоловіки тільки за стіл, тільки чаркуються: «Давай, за рідню!» До 12 години Нового року вже такі, що не дуже й спішиш святкувати. А другого січня всі розїжджались, доїли, що є, поспішили в село Толіка, а мені після них лишалась гора посуду і три дні робити в хаті ремонт, фіранки прати від жиру. А Толік ще й повертався злий та невдоволений, мама його ще й сварила: «Не дружина, а якась біда. Готувати не вміє!» І щоразу мені нагадував про Віру, від якої я його наче «відбила». А я мовчу, думаю: може, правда вони мають, не навчилася я оцеї традиційної їжі борщі, крученики, сало шматками.
Тільки Галя мене слухала й витримувала мої скарги, поки не вигадала: «Оленко, давай-но ти запросиш усіх родичів сама, все приготуєш як хочеш, а їх вже приймемо до свята.» І справді, раз так зробила. Зробили вдвох стіл легенькі, але ситні закуски. Родичі приїхали, але ж ні знову: «А де мясо?» питає тітка. «От гусак фарширований», кажу, а та: «А пюре? А крученики, а холодець?» І знов ця драма: «Та наприготувала силосу якогось, їдьмо звідси!» Всі підхопились, грюкнули дверима. Толік уже в дверях мені каже: «Живи сама!» кинув речі в сумку і пішов. Та й добре, думаю, сама розберусь.
Тихо стало. Думаю: ну, ось, знову я одна. Тут якраз щось почало бігти з каструлі, підбігаю слава Богу, не тікло нічого страшного, тільки десь вода на плиті забулькала. Дзвінок у двері думаю, «о, це, мабуть, Саша». Відчиняю Стоїть чоловік років під сорок, з усмішкою: «Я Олександр Ігорович Микитенко. Племінник Віктора. Приїхав у гості, а вони, як виявилось, до Львова махнули!» Я аж розгубилася Галюка ж про племінницю говорила, а то чоловік.
Пояснив, що дійсно його не було раніше білетів на потяг, тож тільки на вечір першого поїде, мене довго не потурбує. Зайшов, роззутий, чемний. Говоримо про святковий стіл, жартую: «А вам повну сервізацію? Щоб олівє в мисці і оселедець під шубою?» А він сміється: «Та ви що! Я рибу більше люблю!» Я так злегка знизала плечима: «У мене риби немає Та й готувати правильно не вмію». А він: «Закуплю зараз усе що треба, не турбуйтеся», і вже його нема.
Півтори години його немає, я вже й турбуватись почала. А він повертається з великою пухнастою ялинкою, пакети з продуктами, запах мандаринів, ігристе в пакеті. Поставив ялинку, з усмішкою: «Який Новий рік без ялинки! А мандарини й ігристе це святе!» Кличе на кухню: будемо готувати разом! Чистили креветки, запікали коропа, салати, нарізки під його керівництвом усе навіть весело виходило. Декорували ялинку, сміялися.
О дванадцятій ігристе у келихах, бульбашки, тости: «З новим щастям і новим життям!» Говорили про все: про мою «кухонну кар’єру», про Толіка, як з ним стало нецікаво, як він змінився. Олександр поділився, що сам нещодавно розлучився типу, звична історія, повернувся з рейсу, а дружина вже з іншим. «Правда, що сумне життя? Йдімо краще на тост за наше дитинство!»
Почали згадувати: я як засперечалась з хлопцями і видерлася на високу вербу, а злізти не могла сиділа плакала, поки дядько Сергій з третього підїзду не зняв. Він сказав, що у школі стілець директорові приклеїв от батько йому дав тоді на горіхи!
Розговорились до ранку, справжні друзі! Я вже засинала, але хотіла прибрати зі столу, а він: «Я все сам приберу, йдіть спати.» Прокинулась лише під вечір, Олександр вже зібрався: «Оленко, час мені на вокзал. Допоможеш мене провести?»
Спитав на порозі трохи зніяковіло: «А можна я ще приїду, коли буду вільний?» Я аж засяяла: «Звісно, приїжджай, чекатиму!» І тут він мене обіймає і цілує так ніжно, аж серце стислось Тільки й сказала: «До побачення!»
І стою біля дверей ще хвилин пять, тримаюсь за губи й посміхаюсь, як дурна. От буває, все життя поруч і чужий, а буває, знайомі день, а таке враження, що рідний з дитинства Ось так у мене було справжнє свято та справжній диво-Новий рік, Галю. Бо дива таки трапляються, і нове життя починається саме так з випадкової зустрічі під ялинкою і мандаринами за столом.
