Дорогий щоденнику,
Сьогодні ввечері до нашого будинку прибув мій син і привіз маленького хлопчика. Я, Микола, підняв свою кепку, коли він підходив до порогу, і, трохи зупинившись, сказав: «Привіт, мамо! Я не один». Після чого підштовхнув вперед худенького парубка в окулярах, що ніс рюкзак за плечима.
«Ой, Боженько, мій онук! Хто це Шурко чи Алешко? Без окулярів не розпізнаю», вигукнула Євдокія, коли хлопець сів на стілець.
«Тоді одягни його, це Василь мій позашлюбний син. Памятаєш, коли я й Зоряна розлучилася на рік? Я тоді з Валентином закохалася, і він і народився. Я записала його на своє імя, бо», зітхнув я, згадуючи події.
Євдокія, схопивши мене за плече, сказала: «Ти про дитину говориш, а вона ще мала б про твоє життя знати. Василю, підеш у залі, подивишся телевізор, поки ми з твоїм батьком розберемося».
Хлопець мовчки вийшов до кімнати. Я тихенько запитав у матері: «А Зоряна про нього знає?». Вона відповіла, що та не любила дружину сина, була сварлива і сварка.
Я здивовано спитав: «Ти, мамо, якби дізналася, давно б його з дому вигнала. А мені жаль, адже я його сам будував з фундаменту».
«Ти ж непослушний, розлютилася вона, не чоловік, а лінух. Під каблуком Зоряни все життя. Як же ти ще на боці сина завів, який чудовий? Чому привіз його сюди? Якщо Зоряна дізнається, нам не пощастить».
Я, нервово, намагався пояснити: «Валентин, мов змія, одружилася, з новим чоловіком поїхала на південь. На місяць, уявляєш? Потім подзвонила, сказала, щоб я взяв сина куди завгодно, навіть додому. Я їй сказав, що втратив розум, бо у мене жінка, вона виганяє нас. Якщо не спокійно, то гірко. Я принесу Зоряні свідоцтво про народження і ти ділишся, як вмієш. Ось і все. Я віддам йому місяць живучи у тебе, а потім приїду, заберу», проговорив я, не підводячи очі до матері.
«Такий ти був у дитинстві, і тепер залишився таким. Якщо щось натвориш, допоможу. Де ж його залишити? Ось, парубка залиш, тільки він не наш», мовивши, вона паузу зробила, «Ти впевнений, що він твій?»
Я махнув рукою: «Мій, не сумнівайся. Валентин теж не солодка, а баба вірна».
Мовчки сиділи, доки Євдокія, підскочивши, не запитала: «Чому я тут сиджу? Давайте хоча б нагодуємо його, адже він прийшов з дороги».
Я підвівся і сказав: «Вибач, мамо, я їду. Зоряна вдома чекає. Сказав, що їду за запчастинами до Києва. Підкорми Василька, а я підемо».
Василь швидко їв, не відводячи очей від тарілки.
«Ще хочеш? з жалем спитала Євдокія, бачачи, як швидко він все з’їв. Ні, дякую», відповів він, підставивши руки.
«Тоді ходи на вулицю погуляй, а я готуватиму вечерю. Що у рюкзаку? спитала вона. Речі, буркнув він.
«Сам будеш прати чи мені допоможеш? запитала вона.
Вперше він подивився на мене злякавано: «Не вмію. Завжди мама прала».
Я підняв легкий рюкзак, сказав: «Тоді йди, я подивлюсь і споліскаю, що брудне». Він вийшов, а я почала розбирати прості речі: дві футболки, шорти і кілька трусів.
«Не багато, похитала головою, навіть тепла кофта не поклала. Ось така мамаша». Після того, як замочила одяг у баці, взялася за варення з вишнями.
Раптом з вулиці розголосився крик. Євдокія підбігла, не відертивши руки від муки.
«Що сталося?».
Василь ропотів, тримачись за ногу: «Гуска кусає мене, боляче». Сльози лилися з його очей.
«Навіщо ти до них підбіг? Вони пасуться, а ти був у дворі», спитала вона, розглядаючи червону пляму на його нозі.
«Хотів лише подивитися», всхлипаючи, відповів хлопець.
«Ти ж раніше не бачив гусей? здивувалась вона.
«Бачив, але підходив не близько», прошепотів він.
«Гаразд, ідемо в дім, підмажу мазею», сказала, беручи його за руку.
Після вечері я поклав його на диван і довго не міг заснути. Я думала, як би не відправляла свого Коляка до чужої бабусі. Мама, напевно, ще та гірка. Під килимок штані дорожчі.
Тоді я почула всхлипання. Підслухала, ніби хлопець плаче. Підійшла до нього тихо: «Що, синку? Не подобається? Почекай, мине місяць, і мама тебе забере назад».
Він піднявся і прошепотів: «Не заберуть. Я чув, як вона з дядьком Віталієм говорили, що коли приїдуть, віддадуть мене в інтернат. Тільки на канікули мене забирають. Я не хочу, у мене вдома з мамою добре. Дядько Колій не потрібен, він мене навіть не називає ім’ям. Ви, бабусю, добра, та й мене не треба».
У мене защеміло серце. Я обійняла його худеньку спинку.
«Не плач, Васю. Я не дам тобі біди. Хочеш, я поговорю з твоєю мамою, і ти будеш жити у мене? У нас школа хороша, вчителі добрі. Ми будемо ходити за грибами, ягодами, доїти нашу корову. Ти такий слабкий, а парне молоко дасть сили. Не віриш? Завтра познайомлю тебе з Павликом. Він хлопець хороший, як колобок, від молока сильний. Хочеш?».
Він обійняв мене за шию: «Хочу. А ти не обманеш?».
Я ніжно поцілувала його в маківку: «Звісно, ні».
Минали роки. Валентина час від часу приїжджала, дарувала подарунки, та завжди поспішала, бо її чекала Віталій. Я часто бачив Миколу, та рідко. Зоряна дізналася про Васю і вважала, що винна не чоловік, а я, Євдокія, бо, за її словами, внуки не потрібні, а «приблуди» якраз у пригоді.
Але мені було байдуже. Хлипкий хлопчик виріс у справжнього мязистого юнака. Сьогодні я зранку готувала його улюблені страви і часто виглядала у вікно, чекала його. Не помітила, як до дому ввійшов молодий солдат і тихо крикнув: «Бабусю, я прийшов, де ти?».
Вона підбігла, обхопила його за шию: «Васю, мій онучок!».
«Куди їхати? запитала вона. Він відкладав виделку, здивовано спитав: Куди? До тієї, що раз на рік приносила мені безглузді дари? Ні, не поїду. Моя мама це ти, і це не підлягає обговоренню», сказав він, спокійно взявши ложку.
Я підслухала, як сльози тихо стекли по моїй щічці: радість, що у мене є такий онучок, підтримка і допомога у старості.
Під кінець дня я зрозуміла: справжня сила родини у вмілості пробачати, підтримувати і берегти одне одного, навіть коли доля кидає складні випробування. Це мій особистий урок: не важливо, скільки помилок було в минулому, головне будувати майбутнє разом, з любовю і відповідальністю.
