«Ой, ну скільки можна!» ледве не викрикнув я на свою зову, але стримався. І от вона знову приїхала зі своїм чемоданом на вихідні
«Та годі вже мені!» ледь не гаркнув я на сестру моєї дружини. Стиснув зуби. А вона, навперейми, знову з’явилася з валізою нібито на пару днів.
Мене звати Олесь, мені тридцять дев’ять. Ми з дружиною, Оксаною, одружені вже дванадцять років. У нас міцна сім’я, син підростає, усе, здавалося б, добре. Але є одне «але», яке отруює мені життя роками її сестра, Марія.
Марія на вісім років старша за Оксану. Вона ніколи не була заміжньою, дітей не має. Живе одна у будинку навпроти, але по суті, живе ще й у нас. Я не перебільшую. Вона з’являється в нашій хаті, як тінь безсоромна, наполеглива, щоранку. Іноді мені здається, що в Марії безкінечний запас ключів від нашого під’їзду.
Спершу я намагався бути ввічливим, навіть добрим. Все ж таки це сестра моєї дружини, родина. Думав, зайде, почаклує, вип’є чаю та піде. Але вона приходила кожного вечора. І на вихідні. І під час наших відпусток. Навіть коли ми запрошували гостей. Коли я хворів вона вже тут.
Марія не знає меж. Вона коментує все: мою кухню, виховання сина, те, як я вдягаюся. То я занадто мовчу, то сміюся голосно, то пиріг «пересушений», а то й квартира «немета». А головне вона не просить, вона вимагає. А я мовчу. Бо ненавиджу сварки. Бо Оксана каже: «Олесю, потерпи, вона сама, ми для неї усе.»
Я терпів. Але терпіння має межі.
Марія працює бухгалтеркою у приватній фірмі. Закінчує роботу раніше мене і заходить до нас. Приходжу додому а вона вже на дивані, телевізор увімкнений, кіт сховався під ліжком. Син уткнувся у телефон. А вона наче вдома. Вечеря чекає. Або ж я мушу чекати, поки вона звільнить ванну. Вона вечеряє з нами, потім годинами розповідає про свої «пригоди» в податківці, які ніхто не слухає. Потім йде. Або ж залишається ночувати, бо «боїться грози» чи «опалення погано працює».
Коли ми планували відпочинок, Марія їхала з нами. Не важливо, що я мріяв про вихідні удвох. Не важливо, що Оксана обіцяла мені поїздку на море на день народження. Марія була там. У нашому готелі. Під одним дахом. І все за мої кошти. Хоча вона добре заробляє, відкладає «на чорний день». Мабуть, вважає, що цей чорний день я.
А мати Оксани вважає мене невдячним. «Марія ж не чужа, вона сама та потребує нас», каже вона. Я розумію, що у неї немає ні чоловіка, ні дітей. Але чому я повинен жертвувати власним комфортом?
Одного разу я наважився сказати Оксані:
Мені набридло. Вона переходить усі межі. Вона скрізь. Це нестерпно!
Вона лише знизала плечима:
Що ж я можу зробити? Це ж моя сестра
Нещодавно сталося найгірше. Ми пішли до театру, удвох. Я так напол
