Ох, дорогенькі, який же день тоді видався Сірий, плаксивий, ніби саме небо знало, що в Свитанкові горе коїться. Я в віконце своєї амбулаторії дивлюся, а в душі в мене тісно, ніби хтось за серце стискає.
Село наше ніби вимерло. Собаки не брешуть, діти сховалися, навіть невгамовний півень дядька Тараса й той примовк. Усі дивилися на хату Ганни Яківни, нашої баби Ганни.
А біля її хвіртки стоїть машина міська, чужа, блищить, як свіжий рубонь на серці села.
Вивозив її Олексій, єдиний син, свою матір. До будинку для літніх.
Приїхав він за два дні до цього, виглажений, пахне парфумами, а не рідною землею. До мене завітав першим, ніби за порадою, але насправді шукав виправдання.
Людмило Іванівно, каже, дивлячись не на мене, а на полицю з ліками, мамі потрібен догляд. Професійний. А я що? Робота, мандрівки. Тут серце, там спина Їй там краще буде. Лікарі, догляд
Я мовчала, тільки дивилася на його руки. Чисті, з манікюром. Цими руками в дитинстві він чіплявся за Ганнину спідницю, коли вона витягала його з річки, синього від холоду. Цими руками він брав пироги, які вона пекла, не шкодуючи масла. А тепер цими руками він підписав їй квиток у один кінець.
Льоню, кажу тихо, а голос тремтить, будинок для літніх це не дім. Це казенна будівля. Стіни там чужі.
Але там спеціалісти! він майже крикнув, немов сам себе переконував. А тут що? Ви одна на все село. А якщо вночі стане погано?
А я собі думаю:
«А тут, Льоню, стіни рідні, які лікують. Тут хвіртка скрипить так, як скрипіла все життя. Тут груша під вікном, яку твій батько посадив. Хіба це не ліки?»
Та вголос нічого не сказала. Що скажеш, коли людина вже все вирішила? Він поїхав, а я пішла до Ганни.
Вона сиділа на лавці біля ґанку, пряма, як стріла, тільки руки на колінах дріжали. Не плакала. Очі сухі, дивляться на річку.
Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло так, ніби лимон ковтнула.
Ось, Іванівно, каже тихо, як шелест листя. Приїхав син Забирає.
Я сіла поруч. Взяла її руку холодна, жорстка. Скільки ж ці руки переробили І город пололи, і білизну в річці прали, і Олексія свого годували.
Може, ще поговорити з ним, Ганно? питаю шепотом.
Вона похитала головою.
Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він не зі зла, Іванівно. Він думає, що мені добре буде.
І від цих її слів у мене серце розривалося. Не кричала, не лаялася, не проклинала. Прийняла, як усе життя і посуху, і дощі, і смерть чоловіка, і тепер це.
Ввечері перед відїздом я знову зайшла. Вона вже зібрала вузлик.
Смішно сказати, що там було. Фото чоловіка, хустка, що я їй подарувала, і маленька ікона. Усе життя в одному мішку.
Будинок був прибраний, підлога вимита. Пахло мятою і чомусь попелом. Вона сиділа за столом, на якому стояли дві чашки із залишками варення.
Сідай, каже. Чаю випємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. На стіні цокав годинник раз, два Відлічував останні хвилини.
І в цьому мовчанні було більше болю, ніж у будь-якому крику. Вона прощалася. З кожною тріщинкою на стіні, з кожною дошкою підлоги, із запахом пеларгоній на вікні.
Потім вона встала, підійшла до скрині, дістала згорток білого полотна.
На, Іванівно. Скатертина. Ще моя мати вишивала. Нехай у тебе буде.
Я розгорнула. По білому тлі блакитні волошки й червоні маки. По краях вишивка така тонка, що аж дух забило.
Ганно, навіщо?.. Забери. Не рви мені серце. Нехай вона тут на тебе чекає.
Вона лише глянула на мене своїми блідими очима, в яких стояла така туга, що я зрозуміла вона не вірить.
І ось настав той день. Олексій укладав у багажник її речі. Ганна вийшла на ґанок у своїй найкращій сукні й тій самій хустці. Сусідки, хто сміливіший, вийшли за хвіртки, витирали сльози фартухами.
Вона оглянула всіх. Кожну хату, кожне дерево. Потім подивилася на мене. І в її очах я побачила: «За що?» І: «Не забудьте».
Сіла в машину. Гордо. Не озирнулася. Лише коли авто рушило, я побачила в задньому склі її обличчя. І по щоці одну скуп
