Ой, а це хто? здивувалася Марічка, заходячи на кухню до подруги.
Під жовтим світлом лампи, біля найменшої шафки, сумно притулився лисий чоловік років сорока. Він скромно, але вправно нарізав кріп широким ножем Катрусі.
Марічко, це Валерко. Валерку, це Марічка, пробурмотіла Катря, червоніючи, тримай цукор, ходімо.
Вона сунула сусідці в руки бляшанку, поцятковану крихтами цукру, і поспішно випхнула її в коридор.
Дуже приємно! встигла голосно крикнути Марічка, намагаючись оком окинути «новенького» подруги.
Але й у дрібницях він не вражав. Не було нічого, що б пояснило таке швидке його поселення в Катрусин фартух із веселими бубликами.
Валерку, я зараз, крикнула Катря на кухню і захлопнула двері.
А в коридорі Марічка вчепилася в неї мертвою хваткою:
Розказуй!
Та що розказувати? спробувала ухилитися Катря, ай, гаразд, ходімо.
Подруги вийшли з квартири, перетнули тісний тамбур і заскочили у сусідню двокімнатну «розкладачку».
У Марічкиній хаті пахло корицею та парфумами від Крістіана Діора. А вся обстановка, починаючи від білосніжного пуфика біля дверей, нагадувала гостям про турботливе ставлення господині до свого гніздечка.
«Не те, що в мене!» кожного разу зі зітханням думала Катря, заходячи до подруги, і згадуючи свої недоклеєні шпалери у коридорі.
Розказуй! наполегливо повторила Марічка.
Вона досипала цукор у крем, схопила віночок і вичікувально дивилася на подругу.
А що твій Олесь? знову спробувала звернути тему Катря.
На нараді. Не скоро буде. Ну?
Ну що? Побачила його на ринку. Ну, і підібрала.
Як це? недовірливо насупилася Марічка.
Дивлюсь, стоїть чоловік із зеленню. У плащі, вигляд пристойний. Але занедбаний такий. Підійшла. Запитала, скільки кріп коштує. А він каже: «Можна я вам його подарю?» Я: «З чого це раптом?» А він: «Я так загадав якщо підійде до мене жінка з сумними очима, то я їй одразу все й подарю. Берете, каже, я сам його виростив».
І ти?..
Ну, я взяла. Повернулася йти, а потім кажу: «З чого ви взяли, що в мене сумні очі? Вони зовсім не сумні!» А він так мовчки на мене подивився А потім узяв мої торби і пішов поруч.
А ти? Марічка забула про віночок у руці і почухала ним свою завиту чубку.
А йду, мовчу, думаю, що робити. А потім вирішила ну ж бо, явно ж босяк. Нехай буде. Дорогою познайомились.
Оце ти даєш! І ти просто так з вулиці чоловіка в хату привела? Хоча б щось цінне сховала?
Марічко! розлютилася Катря, що ти несеш? Він, між іншим, лікар. Рентгенолог.
Ага, документи його перевіряла?
Слухай, ну ж ти сама мені розповідала!.. засмутилася Катря, про авокадо
Яке авокадо? зовсім заплуталася Марічка.
А Катря знову уявила той вечір на цій самій кухні
Авокадо лежало перед нею тонкими скибочками у градієнті зеленого. Його часточки, насичені біля шкірки, переходили в ніжний оливковий колір біля кісточки.
Катря ніколи не вміла вибирати авокадо. Зупиняючись біля овочевих прилавків, вона довго перебирала темні блискучі плоди, пробігала пальцями по їхнім пухирям, натискала, намагаючись відчути мякоть під шкіркою. Відкладала одні, брала інші, хвилини тяглися вічністю, а вона все намагалася розгадати таємницю ідеального авокадо.
Іноді їй здавалося, що вона її розкусила. Тоді вона радісно несла додому улюблену ягоду (якось виявилося, що це не овоч і не фрукт). На кухні вона негайно брала ножа й з трепетом встромляла його в мякоть. Але частіше ніж уходив у авокадо, як у картоплю опираючись. І вже було ясно смаку не буде. Тоді Катря залишала недозрілий плід на столі, за пару днів він «дозрівав» і ставав чимось пристойним.
Але тоді на тарілці перед нею лежало саме «те» авокадо. Його купила Марічка вдачливіша у виборі. Катря схопила виделку, акуратно підхопила ніжну мякоть і поклала на язик. Таке авокадо не треба жувати достатньо відправити шматочок в рот, і вже за мить його свіжий смак з горіховим відтінком заповнював усю порожнину
Ти ж тоді сказала, що авокадо не вибереш на вигляд. І на дотик теж не завжди. А гарний плід треба відчути, пояснила Катря, повертаючись із спогадів.
Та до чого тут авокадо й чоловіки?
Ну, у тебе ж із ними завжди виходило. Як із авокадо Не те, що в мене, похилила голову Катря.
І що ти в цьому Валеркові відчула? Марічка ледве згадала імя «новенького» і знову здивувалася його неяскравості.
Мені якось тихо біля нього стало. Навіть якщо навколо був ринок і метушня. І я подумала може, нічого, що він
