17 березня
Душа сьогодні важка, як ті весняні хмари над нашим селом. Думаю про своє життя, про себе юну. Мені ледве виповнилося шістнадцять років, коли Бог забрав мою матусю. Батько ще давно поїхав до Києва на заробітки, а потім пропав: ні листів, ні копійки гривень, ні вісті. Я залишилася одна на хуторі тільки тітка Марія, моя хрещена, часто провідувала, що зробити, як поводитись у господарстві, та й на душу тишу накликати. Весь наш хутір прийшов на похорон добрі люди, допомагали хто чим міг.
Закінчила я школу, і добрі люди допомогли влаштуватись на пошту в сусіднє село Золочів. Сама ж я з Яблуневої. Варя так мене звуть. Я завжди вважалась дівчиною міцною, у селі про таких кажуть «здорова, як червоний мак»: кругле румяне обличчя, сірі блискучі очі, ніс трохи кирпатий, а коса товста й русява аж до пояса.
Гарним найліпшим хлопцем у Яблуневому вважали Миколу Заболотного: два роки як повернувся з війська, і весь хутір від дівчат не відбивався. Навіть столичні приїжджі панянки на літо не цуралися його уваги.
Йому б у кіно грати, а не на вантажівці в селі кататися. Соловя не зловиш гуляти хотів довго, за дружину не поспішав вибирати. Аж тут з тіткою Марією йшла до нього, просила допомогти паркан у мене почав хилитись, сама я не справлюсь. Микола без лишніх слів погодився, і одразу очолив ремонт: командував, розпоряджався. Я без нарікань усе тягала, що просив. А щоки мої ще дужче палали, коса за спиною розвіювалась, мов прапор.
Змориться він борщу наварю, чаю даю міцного, та все дивлюся, як його білі зуби хліб чорний кусають. Три дні ставив паркан, а четвертого уже просто так в гості прийшов. Повечеряли ми, слово за слово, і залишився ночувати. А там і став, як у себе дома ходити на світанку рушав, щоб односельці не бачили. Але ж у селі все чують, не сховаєшся.
Ой, Варе, дівко, не радій ти зарано, казала мені тітка Марія. Він не одружиться, або одружиться то ще намучишся. Як літо прийде, приїдуть столичні панянки, ревнощів схопишся, серце згорить. Не той це хлопець для тебе
Та кого слухає закохана душа? Серце своє живе.
А тут я почувалася недобре: слабкість, нудота, думала, що застудилась чи щось нез’їдене. А потім, наче блискавкою, зрозуміла я вагітна. Від Миколи! Соромно стало, страх. Хотіла вже й позбутись, рано ще дитину, та зважила: буде зі мною не сама. Якось моя матуся мене виростила, і я впораюся. А що люди, поговорять та й забудуть.
Як навесні скинула кожух, а всі сусідки помітили живіт, почали головами хитати, тицяти пальцями. Микола зайшов довідатись, що думаю робити.
Що маю робити? Народжувати, сказала. Ти не переймайся, сама виховаю. Живи, як жив
Він подивився довго, але пішов. На нього це не подіяло мов із гуски вода. Настало літо, на хутір приїхали столичні красуні, Миколі не до мене.
Я ж пораюся на городі, тітка Марія допомагає полоти, бо з животом тяжко. Воду з криниці по піввідра тягну. Сусідки мені богатиря пророкують.
Кого Бог пошле, жартую.
У вересні розбудив мене ранковий гострий біль, наче животик розірвався. Торопіла. Побігла до тітки Марії, вона все зрозуміла бігцем і враз метнулась до Миколи.
Микола був сонний після чарки, тітка мало не з кулака його будила:
Варя народжує, до лікарні треба їхати!
Десять кілометрів до районної лікарні, беспокоївся, поки за лікарем, а вона вже й сама впорається! Завезу! зібрали мене.
Як вантажівкою? Розтрусиш усе, ще й дитину… журилась тітка Марія.
Тоді поїдеш з нами! не слухав і рушив.
Дорога розбита, їхав обережно, тітка Марія в кузові сиділа на мішку, мене корчить на передньому сидінні, животик тримаю, губу кусаю, щоб не стогнати. Микола очима смикає, фари у пітьмі блимають, думає про своє.
Встигли. Лікар Варю прийняв, Микола з тіткою Марією поїхали додому, по дорозі сварка:
Навіщо ти життя їй зіпсував? Одна, без батька й матері, а ти тільки турбот додав!
А я вже стала мамою здорового хлопчика. Руки тремтять, не знаю як його до грудей прикласти, дивлюсь зі страхом на зморшкувате личко, губу кусаю серце від щастя тріпоче. Радість моя недолуга, але така чиста
По тебе хтось приїде? спитав суворий лікар, коли виписували.
Навряд чи… відповіла і похнюпилась.
Медсестра закутала малюка у лікарняну ковдру, Федір на медичній машині повіз мене додому. Декретні кілька тисяч гривень, та й то не вистачає. Жаль себе й немовляти, думаю, як жити. Подивилась на синочка серце лагідністю спалахнуло, випустила важкі думки.
Раптом машина зупинилась.
А що сталося?
Дощі лили два дні, калюжі, багно… Далі не проїду, залишилось два кілометри, добіжиш? сказав Федір.
Син спить. Сама вже стомилася тримати. А йти по такій багнюці? Вилізла, малюка притисла, іду, ноги в багні по щиколотку в’язнуть, черевик загруз залишила його.
Йду з одним, вже стемніло, ноги замерзли, а у хатах сяють вікна. Відчинила двері, а там ліжечко, візочок, пелюшки, гарний одяг. За столом Микола дрімає.
Побачив мене без одного черевика кинувся допомогти, сина в ліжечко, за мідянку води гарячої, роздягнув, ноги вимив. На столі вже картопля, глечик молока.
Дитина заплакала, я взяла на руки, нагодувала.
Як назвала? хрипким голосом спитав Микола.
Сергійко, ти не проти?
Він лише зітхнув, очі сумні й добрі:
Гарне імя. Завтра підемо, зареєструємо, одразу й розпишемось.
Це не обовязково… бурмотіла я, а він твердо:
Мій син повинен мати батька. Я вже нагулявся. Не знаю який чоловік, але сина не кину!
Я кивнула.
Через два роки в нас і дівчинка народилася, назвали Надійкою на честь моєї матері.
Тепер дивлюся на все минуле й знаю: важливо не те, як помилишся на початку, а як виправиш усе далі
Отака моя правда. А що думаєте ви, мої дорогі земляки? Ставте вподобайки, пишіть свої думки може, хтось із вас пережив схоже?
