Наша дворничиха
Марійка йшла додому в ранніх осінніх сутінках. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а у подвір’ях їх взагалі не було. Перед під’їздом восени завжди стояла велика калюжа, а припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча весь день моросив дощик. Калюжа зникла.
Марійка відчинила вхідні двері й озирнулась. Світло з під’їзду падало на мокрий блискучий асфальт. «Не здається. Ото дива…»
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай увечері він стояв десь нагорі. Двері ліфта розсунулись, запрошуючи її всередину. «Неймовірно. Ні, точно тут трапилось щось дивовижне», — подумала Марійка й увійшла в кабіну. Натиснула кнопку й кинула швидкий погляд на своє відображення в забризканому дзеркалі.
На неї дивилось бліде втомлене обличчя з сумними очима. Марійка відвернулась і за звичкою поправила пасмо волосся, що вибилось з-під берета. Але в цю мить кабіна здригнулась і зупинилась, двері з брязкотом розчинилися, випускаючи її на майданчик.
— Я вдома, — сказала вона вголос і клацнула вимикачем, розігнавши темряву, що згустилась у квартирі.
Півроку тому померла мама. З того часу в порожній хаті Марійку чекали самотність, пустка й спогади. Додому вона не поспішала й часто затримувалась у редакції. Усіх колег виносило звідти рівно о шостій, а вона залишалась. Приводила справи до ладу, записувала плани на завтра. Марійку не любили в колективі — вважали педантичною й неуступливою. А вона просто звикла чітко й швидко виконувати роботу й того ж вимагала від інших.
Раніше вдома її чекала хвора мати, тож не було часу розслабитись, пожаліти себе. До хвороби мама працювала вчителькою, виховувала дочку суворо. Марійка звикла робити все на «відмінно», щоб не підвести маму, хоч і не без внутрішнього спротиву. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї один роман у житті. Але стосунки розійшлися, не дійшовши до весілля. Мама тоді вже почувалася погано, і Марійка відмовилась переїжджати до нареченого — не могла кинути її саму. А він не погоджувався мешкати у маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і залишилась у тридцять два роки Марійка сама. Ті чоловіки, що працювали в редакції, були або одружені, або ловили кожну спідницю. А крім роботи вона ніде не бувала. Раніше через маму, тепер — через втому й байдужість до власного життя. Її чекав самотній вечір перед телевізором чи з книгою.
У суботу Марійка прокинулась пізно, потягнулась і глянула у вікно. Подвір’я було вкрите тонким шаром снігу, на якому ясно вимальовувались сліди. Значить, не підморозило, сніг скоро розтане. І їй захотілось пройтися по білому покриву, залишивши власні сліди. Марійка поспішила до ванної.
Ще щоб було потрібно для щастя? Випав сніг і два затишних вихідні попереду. Марійка поснідала, вдяглась і вийшла на вулицю.
— Марієчко, ти в магазин? Не купиш мені батон і хліб? — почула вона за спиною.
Це сусідка з першого поверху виглянула у віконце.
— Гаразд. Ще щось потрібно? — спитала Марійка.
Старочка замислилась на хвилину.
— Ні, нічого, тільки хліб і батон. — Вікно зачинилось.
Що ж, тепер у неї була мета. І Марійка пішла до магазину, намагаючись іти подалі від чужих слідів.
Повертаючи хліб сусідці, вона запитала, куди поділася калюжа біля під’їзду?
— Це нова дворничиха її розгнала. Молодчина, правда?
— А куди стара поділась? — Не те щоб Марійку це хвилювало. Вона запитала швидше для порядку.
— Померла тиждень тому. А ти зайди, розповім тобі все, — запросила сусідка.
Робити все одно було нічого, і Марійка зайшла до затишної, заставленої старою грубою меблями хати.
— Іду я кілька днів тому з пошти, а в дворі чоловік сидить на лавці. Похмурий такий, але не п’яний. П’яниць я на вигляд розрізняю, бо чоловік пив, царство йому небесне. Цей не схожий на ледаря. Як не вигляну у вікно — все сидить. А вже холодно, листопад. Значить, думаю, йому нікуди йти.
Вийшла я до нього, запитала, чого він тут чекає. А в нього очі нещасні. Іди, кажу, у під’їзд, зігрійся. Якщо робота потрібна, кажу, у нас дворничиха померла. Ось як засипало подвір’я листям. Іди, кажу, вранці до ЖЕКу, влаштуйся дворником, чого так сидіти?
Подивись, як вичистила подвір’я. Працьовита, вихована, вітається. А мешкає у комірчині. Видно, що їй нікуди йти. Ось вона, легка на помиМарійка усміхнулась, дивлячись, як колишня дворничиха тепер витирає кухонний стіл у їхній спільній квартирі, і зрозуміла, що щастя — це коли хтось присипає пісочком твої доріжки, щоб ти не посковзнулася.
