Вартовий Степанив
Степанив з’явився на фабриці на початку зими, з першими морозами. Ніхто не знав, звідки він узявся. Не місцевий — це відчувалося одразу. Говорив з легким північним акцентом, але без натяків на минуле. Вартівниця шепнула: прийшов від охоронної фірми, на заміну. Документи чисті, тверезий, стриманий. Ввічливий, але далекий, ніби кожне його слово проходило крізь невидиму стіну.
— Головне — не дрімати на зміні, — буркнув начальник охорони, швидко переглядаючи папку. — Решту зрозумієш сам.
Степанив не дрімав. Ніколи. Інші вартові могли прикорнути біля батареї або принести розкладачку для нічних змін. Він же сидів нерухомо, як статуя. Не ворушився, не зітхав. Лише іноді переводив погляд з монітора на залізні ворота і назад. Пив тільки воду — без чаю, без цукру. Не палив. Їжу носив у термосі — юшку та шматок чорного хліба, загорнуті в стару ганчірку. Їв повільно, дивлячись у порожнечу, ніби це був не прийом їжі, а ритуал.
Спочатку його піднімали на сміх. Прозвали «Кремінь» — за кам’яну незворушність і похмуру зібраність. Жартували, що він утікач-чернець або відлюдник, особливо після того, як хтось почув його шепіт — тихий, наче закляття. Хтось пустив чутку, що він колишній розвідник: занадто чіткі рухи, занадто гострий погляд, яким він іноді окидав двір. Але правди ніхто не знав. Степанив не заводив довгих розмов. Відповідав стисло, рівно, ніби виконував місію, а не просто відбував зміну.
Минуло чотири місяці. Степанив став частиною пейзажу. Його перестали помічати, як іржу на парканах. Він чергував на прохідній, записував імена, піднімав шлагбаум для вантажівок, стежив за камерами. Завжди мовчки. Завжди беземоційно. Іногда здавалося, що він не дихає — просто дивиться, як людина, якій доручили охороняти щось важливіше, ніж склади та цехи.
Одного разу у лютому на територію проліз хлопчисько. Дірка в паркані, як завжди. Хотів вкрасти мідний лом, думав, ніхто не побачить. Але послизнувся на обмерзлій трубі біля старого ангару і впав. Кричав, поки голос не охрип. Степанив почув не через камери — на слух. Кинувся туди, знайшов. Хлопець лежав, стиснувши зуби, обличчя біліше снігу. Нога зламана, кість стирчала крізь розірвані штани.
Степанив викликав швидку. Поки чекали, зробив шину з палиці та свого ременя — швидко, впевнено, ніби робив це все життя. Мовчав, лише міцно тримав хлопця за руку, не даючи йому відключитися. Стояв поруч, не відводячи очей, поки медики не забрали хлопчиська. Повернувся на пост, зняв промоклий піджак, переодягнувся і сів за монітор. Наче нічого й не трапилося. Наче так і треба.
Після цього про нього заговорили інакше. Пригадали, що він завжди приходить першим і йде останнім. Що біля прохідної стало чистіше, ніби хтось підмітає вночі. Що дрібні крадіжки зі складів припинилися. Навіть дворняга, що прибігла до фабрики, спала біля його дверей і гарчала на чужих, ніби знала: ця людина — не просто вартовий.
А у квітні він зник. Не вийшов на зміну. Без дзвінка, без попередження. Телефон був поза мережею. Керівництво почало шукати в документах — адреси в анкеті не виявилося. Лише мінімум: номер паспорта, підпис — різкий, кутастий, і контакти фірми, яка давно закрилася. Паспорт був справжній, але без прописки. Наче Степанив існував лише на папері.
На посту знайшли ключі, форму, складену, як у казармі, і клаптик паперу з одним реченням: «Дякую за спокій». Папір був старий, з пожовклими краями, почерк — чіткий, майже вирізаний. Один із охоронців зауважив, що напис виглядав дивно, немов із минулого століття.
Пес сидів біля дверей три дні. Не їв, не скулив, лише піднімав морду, коли скрипіли ворота. Очі його дивилися в порожнечу, але чекали. На четвертий ранок він підвівся, обійшов пост і пішов — повільно, ніби зрозумів, що чекати більше нікого.
Через місяць токар із сусіднього цеху запевняв, що бачив Степанива в іншому кінці міста. Той сидів на лавці біля школи, у тому самому плащі, застібнутому на всі ґудзики, з піднятим коміром. Дивився на калітку. Не рухався. У руках тримав газету, але не читав — просто стискав, ніби щось рідне.
Коли до нього підійшли, він підвівся, кивнув — коротко, спокійно — і пішов, не озираючись. Ішов повільно, як людина, якій нікуди поспішати, але яка все одно йде.
Більше його не бачили. Ні біля школи, ні в місті, ніде. Але вартові фабрики іноді шепочуться: якщо залишитися на нічній зміні самому і вимкнути світло, можна відчути — хтось стоїть за воротами. Тихо. НеруНаступної ночі старий сторож Дмитро присягнув, що бачив, як пустий стілець біля моніторів сам собою ледве помітно гойдався — немов на ньому хтось сидить.
