Тато! Іди на кухню, дивись, як Веня сімю привів
Веня був справжній красень у класичній «маркіз» розмальовці: спина блищала темно-синім, такого ж кольору були вушка і хвіст, а грудка з манішкою, щоки, охайні «шкарпеточки» на лапках, животик, кінчик хвоста і білий трикутничок на лобі просто сяяли. Все це в поєднанні з кошачою пластичністю змушувало згадати приказку: «Граційний, як рояль». А очі у Веніка зелено-замріяні погляд справжнього артистa вечірніх котячих концерті під вікнами у стилі кото-етно.
Кот був дивовижно вихованим. Не стрибав на стіл, не дер меблі, не проводив експерименти у стилі Ісаака Ньютона, штовхаючи речі з комода. Яким він був кошеням, можна лише гадати: певно, бігав по шторах, валив ялинку, ганявся за цукерками. А до нас він потрапив вже дорослим, сформованим, із характером справжнього кота. І раніше жив не в квартирі.
До появи у нашій сімї Веня мешкав у гаражі рибної артілі на іншому березі Дніпра це неподалік від Полтави. Але одного разу гаражним керівником став чоловік з захопленням до собак і страхом до котів. І це визначило майбутнє Веніні. Його до нас приніс мій шуряк, який там працював зварювальником.
Бо начальник точно пустить лаючих псів на кота. Можете забрати його? благав він.
Ми погодились, і Веня, як справжній молодий залицяльник, швидко взявся покращувати котячу генетику серед усіх навколишніх кішок.
І, будь ласка, не кидайтесь в мене тапочками за «самовигул» та питання ризиків. Це був кінець 80-х, маленьке містечко під Полтавою Тоді про кастрацію чи відповідну ветдопомогу мало хто чув. А якщо хтось і заговорив би про це з місцевим ветлікарем, той би давно забув про професійні стандарти.
Незважаючи на прогулянки і серцеві походи, жодна з кішок не стала особливою для Веня. Він до всіх ставився рівно аж поки не зявилась вона Олеся.
В той день я повернувся після нічної зміни, прийняв душ, і заснув. Ближче до обіду мене великою обережністю розбудила донька після школи.
Татку, вставай, таке треба бачити Веня сімю привів
Я поплентався на кухню і зупинився, мов мене телепортували. Веня сидів в поважній позі: спина колесом, лапи під себе, хвіст обвиває передні лапки, вуха і вуса спрямовані вперед
А просто перед ним на підлозі вовтузились три кошенята. Схожі темні спинки, білі «шкарпеточки» на лапках, манішки на грудях, і на кінчиках чорних хвостів світлі помітки. Зробив ще пару кроків і отетерів те, що побачив далі, було дивовижним.
З миски Веніні, без сорому, ковтала їжу худенька, потріпана кішка таббі: сірий полосатий окрас, покусані вуха, досвідчений, насторожений погляд.
Коли вона поглянула на мене я застиг, як сніг на морозі: у неї був лише один глаз.
Я тільки наблизилась до дверей, почала виправдовуватись донька, а вони всі впятьох сидять на килимку біля порога, Веня попереду. Хотіла вигнати, а в неї така біда з оком
Молодець, що пустила! відрізав я.
Я намагався торкнутися кішки, але вона миттєво напружилась, відхилилась і прошипіла. Було видно: довіряти людині вона розучилася. Ймовірно, їй не судилось попасти на добрих людей, як Веня до нас. І жахливо навіть думати, що з нею й кошенятами могли зробити місцеві пси суворі, напівдикі сторожові собаки. Одне око вже саме по собі багато розповідало про її минуле.
Зрештою, ми залишили всю сімю в себе. І тут сталося несподіване: кот раптом став зразковим домашнім любимцем! Якщо раніше він воював за серця котячих красунь у дворі триповерхівки, то тепер його інтерес звернувся в інший бік. Залишався воювати лише за територію не за кішок. Побитий, скуйовджений після боїв, Веня завжди повертався додому, до своєї одноглазої Олесі.
Увечері вони затишно влаштовувались у великій коробці під кухонним столом. Там Веня дбайливо зализував свою подругу, особливо доглядаючи за її пораненим глазом.
З часом мені вдалось умовити місцевого «ветспеціаліста» лікувати її. З труднощами: довелось потрясти халатом і потім пригостити пляшкою самогону а тоді був «сухий закон», це ще той квест.
Кошенят швидко розібрали чоловіки з артілі, дізнавшись, що це потомки Веня, рознесли їх, як коштовних породистих. І ще записались у чергу на наступний помет Олесі.
Так і склалося: сіренька подруга нашого «маркіза» ще двічі принесла потомство. Але одного разу зникла гуляти пішла й не повернулась. Дивно, але вірності вона не мала це ми зрозуміли.
Шукали її днями: кликали під вікнами, обходили двір, зазирали у порожні сараї, досліджували кущі бузини на пагорбі неподалік. Не знайшли. Добре хоч останні кошенята виросли, їх теж роздали по черзі.
А Веня загрустив. Сидів годинами на підвіконнику, дивився на двір, ніби чекав когось. Іноді неквапливо блукав по двору, вступав у бійки з іншими котами. Але нові перемоги не приносили йому радості жодної подруги більше він не привів під двері.
Єдине свідчення його славної «котячої карєри» юні котики з таким самим кольором, що зявлялись весною і восени, як його живі копії. Бо Веня тримав марку, навіть коли старів.
На справжню «пенсію» Веня пішов десь у 98-му. Припинив гуляти, спав по 1819 годин на добу, їв мало. Стало видно, що старіє не лише тілом, але й душею.
А в липні 1999 року сталося диво: він почав нудно мяукати біля дверей, дряпати лапами поріг, випрошував вийти надвір. Я, розуміючи, що це не просто капризи, вирішив піти за ним хоча думав, що може потрапити під собачі зуби.
Веня повільно спускався з третього поверху, як дідусь, втомлений життям; на кожній сходинці спотикався, ніби лапи вже не слухаються. Обійшов будинок і пішов до крутого пагорба, що підносився метрів за тридцять від дому. Хотів взяти його на руки, допомогти, але Веня розлютився, дав зрозуміти: «Я маю йти сам».
Як тільки він дістався пласкої частини, зупинився біля кущів шипшини, де були земляні ямки. Тут обернувся і подивився прямо в очі так, ніби хотів щось сказати чи назавжди запамятати. Його зелений погляд пронизав душу. Потім раптово, неочікувано для старого кота, шугнув у нору під кущем. І зник.
Я довго кликав його, слухав кожен шурхіт, залазив слідом але лише обвалив на себе кілька грудок землі і натрапив на якісь сліди звірів. Не діждавшись, повернувся додому.
Спробував знову взяв ліхтарик та пакет корму, повернувся до того місця. Але Веня більше не зявився і не відгукнувся. Мабуть, я бачив його востаннє.
Він так і не повернувся. Вірно кажуть, що старі коти йдуть помирати подалі від дому. А нам залишилось тільки вірити або тихенько сподіватися: той кущ шипшини з пурпурними квітами, що виріс наступного літа біля оврагу, це не просто рослина. Може, це Веня в новому чудовому образі.
