Одружився я з жінкою, в якої була маленька донька. Вісімнадцять років потому вона мене покинула. А донька її вирішила святкувати зо мною.
Сиджу я в піжамі, вже третя пополудні 22 грудня, їм сухі сніданки прямо з пачки і, звісно, про сенс буття не думаю, як раптом чую хтось ключем у дверях шарудить.
Йой, думаю, Оксана ж ще ключ не здала.
Та ні, не Оксана. Це Ярина дві валізи мало не більші за неї і студентська торба через плече.
Привіт, татку!
В мене з рук коробка з сухими сніданками падає.
Яринко? Ти що?
Я до тебе переїжджаю. Ставить валізи дзвін чутно аж у сусідів. Ну, якщо ти не проти. Як проти, то буде трошки ніяково, бо я ж уже оселилася.
Встаю з дивану так стрімко, аж у голові закружляло.
Переїжджаєш? А мама знає?
Авжеж. У нас була серйозна «розмова», показує лапки. Сказала їй: хочу жити з татом, бо тут завжди був мій дім. Оксана плакала, я плакала, театр абсурду. Але вона зрозуміла.
Але
Тату. Дивиться так, як колись, коли наполягала заплести їй коси рівніше. В мами нова квартира, усе біле, аж моторошно зайти боюся дихнути. А в тебе тут можна чашку з кавою лишити і не почути вибуху.
Е, я прибираю.
Звичайно. Тому в залі три чашки.
Ну, тут вже сперечатися соромно. Ще десь шість на кухні.
І ще. Знімає пальто, перевіряючи ситуацію навколо. Хтось же мусить слідкувати, щоб ти не харчувався лиш вієтнамською локшиною і самобичуванням?
Сміюся, хоч ком у горлі.
Але я паличками їм! Це ж скіл!
Це рівень «виживання», а не життя.
Ярина йде до кухні, ревізія буде жорсткою.
Так, тут все гірше, ніж я сподівалась. Відкриває холодильник. Соєвий соус, три пляшки пива і… кефір ще часів СРСР? Татку, це сумно.
Кефір лише два тижні як прострочений.
Написано березень.
…Березень був… Ну добре, переконала.
Розвертається до мене, руки в боки як мала, коли вимагала вишиванку в неділю вдягти.
Так. Завтра йдемо на базар. А сьогодні замовляємо піцу, як нормальні люди. В тебе ще є номер тієї з доставкою «подвійну моцарелу»?
На швидкому наборі!
От і добре.
Поки чекали піцу, Ярина оглядала хатину як агентка з нерухомості.
В тебе тут бардак, звичайно, але моя кімната живіша від всіх. Усміхається, заходячи туди. І навіть ті безсмертні плакати з «Океану Ельзи» ти не зняв.
Так ти ж їх вішала, я не чіпаю твоє.
Помовчала, дивиться на кольорові стіни, старі фото, полицю з книжками.
Знаєш, що смішно? Мама пропонувала облаштувати у новій квартирі все, як мені зручно. Але сідає на ліжко тут вже зручно. Тут моє.
Сідаю поруч.
Яринко, не треба залишатися через жалість. Я витримаю.
Тату, не вигадуй. Легенько штурхає мене в плече. Я тут тому, що ти мій тато. Не через ДНК, а через оті ранки, коли я вперше пішла і ти ловив мене. Через твою реакцію на мої ночівлі із кошмарами, і за те, що плакав на моєму випускному більше за маму.
Та не так я вже й плакав.
Тату, в тебе три носовички були мокрі.
Це алергія.
На емоції?
Усміхається і схиляє голову до мого плеча.
Ти мій тато. Не біологічний тато, а справжній тато, який дав мені все, а не лише хромосоми. І ти думаєш, що я тебе покину тут, самотнього, з сухими сніданками та в піжамі? Навіть не мрій.
Голос зривається.
Люблю тебе, мала.
І я тебе, старий. Але серйозно: завтра генеральне прибирання. Тут якийсь запах… унікальний.
Прийшла Святвечір і Ярина виконала погрози. Тягне мене по базару.
Робимо нормальну вечерю, без локшини в коробках.
Але ж традиція
Нова традиція борщ і котлети. Ходи.
Купили купу всього. Ярина кидає у кошик все підряд, ентузіазму як у політика перед виборами.
Ми це все взагалі готувати вміємо? питаю.
А що? Гугл і сміливість норм комбо!
Не зовсім.
Індичка сира всередині, зверху кам’яна. Картопляне пюре глевке. Овочі, здається, пережили Чорнобиль.
Сидимо над кухонною катастрофою мовчки.
Ну, каже Ярина, завжди можемо
Замовити локшину?
Замовляємо локшину.
Їмо з коробок, сміємося з кулінарної фіаско і це, якщо чесно, найкращий Святвечір за півроку.
Знаєш, кажу я, це буде нашою новою традицією.
Насилу готуємо, фіаско, і локшина. По-нашому.
Геніяльно.
Після вечері Ярина дістає маленьку коробочку.
Тримай: твій подарунок.
Усередині ключ із саморобним брелоком Дім.
Копія мого. Офіційно тепер тут живу. Усміхається. Трохи кривуватий, але з любовю.
Обіймаю міцно.
Найкращий подарунок.
Дихати забула!..
Мовчи, дай обійняти.
Вона сміється і обіймає мене у відповідь.
Дякую за все, татку. За ці вісімнадцять років. За те, що ніколи не покидав.
Дякую, що залишилась.
Завжди.
Ту ніч я крутив новий ключ у руці до самого ранку.
Оксана пішла це боліло.
А Ярина залишилася.
І це… це головне.
