Одружився я пів року тому, і відтоді одне запитання не дає мені спокою.
Весілля було у мальовничому саду десь під Києвом. Музика валила так, що, здається, навіть сусідські собаки на Лівому березі витягнули серветки з вух. Танці, світло, галас усе, як у добрій українській казці. Аж тут мені закортіло ковтнути свіжого повітря, бо молодиця-свекруха затанцювала гопака прямо на моїй нозі.
Вийшов, обтрушуючи кришталеву пудру з піджака. І тут бачу: кращий мій друг Олександр і дружина моя Олеся стоять збоку, неподалік від сортиру (та ще романтика). Не те, щоб просто балакали: обличчя напружені, Олеся крутила руками, мов перед тим зупиняла маршрутку 415, а Сашко стиснув щелепу, як перед платою за комуналку.
Витівка буває хитра, а музика гриміла так, що щось розібрати було важко. Але емоції літали у повітрі, мов мухи над варениками.
Я потихеньку підійшов, карлючачи брови, щоб не помітили. Коли став досить близько, Сашко раптом прорізався:
Про це розмов більше не буде.
Голос такий холодний, що морозиво б позаздрило.
Помітили мене. Я, як той ревізор, питаю:
Що сталося? Яка тема у вас?
Обидва ніби вперше в житті побачили жовтий цвях. Олеся одразу почала:
Та нічого! Якась дурниця. Суперечка про дрібниці, брикає словами.
Сашко додає:
Я запропонував Олесі позмагатися, вона не захотіла, ну й покончили.
Відповідь прудка, розмита, без жодної конкретики. Тільки що не по-українськи.
І вже за мить поміняли тему, і потягнулись назад до людей, наче нічого й не було.
А я… Решта вечора танцював там, де не навчився, пив тости за всі зарплати країни й обіймав усіх тіток з Хмельницького. Але як тільки бачив ту «парочку», вони дивились у різні сторони. Говорили мало, усміхались як у казці про колобка хто куди котиться, а хто зна, чи повернеться. Більше при мені жодного слова не перекинули.
То нічого тоді не сказав. Хто я, детектив з телевізора?
Після весілля побут пішов, як по маслу: живу з Олесею, зустрічаємось з Олександром і його дівчиною Інною дні народження, шашлики, хрестини, прості плани. Ніхто й близько не згадує про той інцидент. Немає дивних меседжів, «викликів-другій-годині-ночи» ну, нічого, за що можна було б спертися, як на порожню пляшку.
Лишився тільки той момент. І фраза. І тон. І спритність, з якою все прикрили. І ті нещасні очі, що втекли, як гривня перед подорожчанням долара.
У мене нема доказів. Жодного листа, жодної сцени, жодного зізнання. Тільки той клятий спір у день весілля та відчуття, що я вліз туди, куди мені не слід було лізти.
Шість місяців минуло, а я все ще про це думаю. Нікого ні в чому не звинувачував.
І от що я хочу зрозуміти:
Що робити з таким собі сумнівом, коли нічого конкретного нема, а відчуття, що в той день щось таки було, не відпускає?
