Односельцям брехала про свою доньку, бо стидно було. У вузлику, підготованому на смерть, лежали й листи… від доньки. Марічка дістала їх і поклала померлій під подушку. Хай візьме їх у могилу, а разом із ними свій страшний сором…
З невигаданого. Страшний сором
Оксана з молодості вірила у сни. Нібито так і мало бути. Бувало, подруга щось розкаже про свій сон, а вона замислиться… і пояснить, що він означає. Рідко помилялася. А свої сни завжди розуміла сама. А ще у снах літала! Бувало, справді підніметься над хатами і летить! Таке відчуття, немов усередині все замирає! Один сон їй снився особливо часто. Білі коні в сірих плямах, запряжені в сани, а в санях вона з Василем удвох тримають віжки. Коні розганяються так швидко, що злітають у небо! Їм аж дух перехоплює! Кидають віжки й ховаються у санях… летять… Цей сон снився їй багато разів, поки Василь був живий. А коли його не стало, вона ще не раз «літала», а він стояв поруч, тільки віжок у руки не брав… Усміхався… Їй так подобалися ті нічні «польоти», хоч і знала, що коні уві сні до лиха, а то й смерті… От «політає» вночі, а на ранок або тиск підскочить, або серце заколотить…
Тієї ночі вони знову були в санях. Але ніхто вже не керував «польотом». Віжка й зовсім не було. Коні піднімалися все вище, аж до хмар. На одній із них сиділо янголятко з крильцями й посміхалося їм. «Софійко! Моя Софійко!» скрикнула уві сні Оксана так голосно, що сама себе розбудила…
«Пора… Пора вже збиратися…» прошепотіла вона. Без жалю, без сліз.
У хаті завжди любила лад, тому ще й підлогу вимила, і доріжки витрусила. Дістала вузлик той, що давно готувала «на смерть», розклала все, навіть записки написала, що й куди класти. Бо без неї ніхто не зрозуміє. Чужі люди все перевернуть… А прийде Марічка хто ж ще? Вона одна до неї заходить, і подруга, і ніби сестра. Мало вже її ровесниць залишилося, а до неї й так ніхто не дійде ноги не пускають. А Марічка ще жвава. Прибіжить…
Оксана взяла зошит, ручку й почала писати листа.
«Пробач, Марічко. Ти мені найрідніша. Ми з тобою, як сестри, прожили… Не винось на людей, прошу тебе, мій страшний сором. Мені вже, може, і не буде боляче, як почують, але все одно прошу… Я багато років брехала людям, і тобі, сестро, що маю добру доньку, але вона не їздить, бо хворіє… А насправді я не знаю, де вона. Думаю, що жива, але покинула мене давно. І щоб не було соромно, я всім брехала, і тобі теж… Не чекай на мою доньку, не шукай її… Поховай мене біля Василя, там, де місце залишила. Хату й усе, що в ній, тобі залишаю. Може, дітям твоїм щось знадобиться. Не вийшло в мене доньку виховати… Страшний сором за це маю. І хай він ізі мною піде в могилу… Прошу тебе, сестро…»
Оксана добре протопила піч, зачинила заслінку й лігла спати…
Марічка ще ввечері помітила, що в подруги не світиться, але хіба могла здогадатися!
Чи не лишила якої записки померла? запитав міліціонер, який приїхав оформити смерть.
Нічого не було… Нічого… Важко їй було від самотності, от і все… сказала Марічка, перебираючи в кишені зімятий лист подруги.
* * *
Її Софійка росла гарненькою й розумненькою. Єдиною, улюбленою. Василь, одружений агроном, закохався у прост
