**ІВАНКО-ОДНОЛЮБ**
Іванко що-вихідних возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля хати. Навколо нього товпились хлопці, схопившись навпочіпки біля залізного коня, немов горобці, і пильно спостерігали, як господар то чистить мотор, то підкручує якісь гайки, то шматочком ганчірки витирає до блиску нікельовані деталі.
— Оце так швидко їздитиме! — захоплено повторювали хлопці. — Вань, а нас покатаєш?
— Не можна вас катати, ще малі, а мотоцикл — штука серйозна, це не велосипед…
Хлопці зітхали, і тоді Іванко поступливо додавав:
— Ну, може, кілька кругів по двору — тоді можна…
«Горобці» раділи, а потім бігли на футбольне поле, тягнучи за собою м’яч. Іван повертався додому, мився, а мати бурчала:
— І коли в тебе дівчина з’явиться? Ось у Семенюків уже другий син одружився, а вони обидва молодші за тебе. Про що ти думаєш? Уже не хлопчина, щоб усе в гаражі з залізом бавитись…
«Залізом» мати називала і стареньку дедакову машину, яку той віддав Іванкові після армії. Хлопець довів авто до блиску — вставив на хід, перефарбував, і тепер воно сяяло, як нове.
— Мій «Запорожець» тепер немов знову народився. Я стільки в нього вклав — на радість дідові. Тепер його з радістю куплять. Але в такому стані я вже й продавати не хочу, шкода… — пояснював Іванко.
— Усе добре, але вже шостий рік, як ти з армії, а дівчини як не було, так і нема. Хвилююсь, що лишишся із своїм залізом, а щастя ж у родині, сину… — зітхала Марія Іванівна.
— Та де мені дівчину знайти? На танці не ходжу — не люблю ногами дригати, у кіно темно — нікого не розгледіш, — сміявся син.
— Правильно. І про що з тобою розмовлятиме порядне дівча? — махала рукою мати. — І це моя провина, каюся. Ні книжок ти не читав, крім шкільної програми, ні театру в нашому містечку нема, а до музею тебе не затягнеш. У тебе в голові тільки машини, мотоцикл та всяке залізо.
— Та я ж і працюю за спеціальністю, у сервісі, мамо, — відповідав Іванко. — Повір, мої руки потрібні.
— Та вони в тебе не відмиваються, мій Саморобко. Усі рушники забруднив, я тобі вже темні вішаю — якщо помітив. І яка дівчина буде з тобою про машини базікати? — усміхнулася мати.
— А яка? — подивився Іванко на свої руки. — Та яка полюбить…
— Для початку сходив би ти до нашого музею, щоб якось підняти культурний рівень, сину.
— І що я там робитиму? Один? Ні за що, — категорично відмовився син.
— Та чому один? Зараз у твого племінника Данилка літні канікули — ось і веди його. А сестра твоя тільки порадіє, — наполягала мати. — Прогуляєтесь містом, у кафе морозива поїсте, ось вам і культурний вихід.
— Розвідка щодо дівчат? — уточнив Іванко, сміючись із материного плану.
Минало кілька днів, і мати за вечерею оголосила:
— Завтра субота. До нас Данило приходитиме.
— І що? — не зрозумів син. — Нехай приходить.
— Я обіцяла йому, що ви до музею підете, — нагадала мати. — Він радий і чекає. Прийде у святковому.
— А… — згадав Іванко. — То таки музей? Ну, добре, підемо, коли обіцяла.
Погода видалася чудова. Але спочатку Іван і десятирічний Данило зайшли у кафе, щоб з’їсти морозива, а вже потім, як обов’язкову програму — до музею.
Купили квитки, а касирка їм сказала:
— Ідіть швидше, група вже зібралась, екскурсія щойно почалась — наздоженете їх у першому залі!
Іван із племінником поспішили приєднатись до групи. Данило протиснувся вперед, щоб краще чути оповідь, а Іван, навпаки, ховався за чужими спинами — чомусь соромився.
Але він добре бачив дівчину-екскурсовода і намагався не пропустити жодного її слова, бо як тільки побачив її — тендітну, немов статуетка, у білій сукні, з прозорими намистами та блакитними очима — так і завмер.
У групі було багато дітей, і екскурсовод часто зверталась до них, заІванко взяв Людмилу за руку, і вони разом вийшли на сонячні вулиці Києва, де їхній «Запорожець» уже чекав, прикрашений квітами, немов знак того, що історія їхнього кохання тільки починається.
