ОДНОЛЮБ
У день похорону дружини Федір не зронив жодної сльози.
Дивись, казала ж не кохав він Зіну, шепоче на вухо своїй сусідці Тетяна.
Тихіше ти. Яка тепер різниця. Діти ж сиротами при такому батькові лишилися, відповідає Ганна.
Ще побачиш, він точно ожениться на Катерині, запевняє Тетяну Ганна.
Чого це саме на Катерині? Вона йому що? Галина ж була його любовю. Чи ти забула, як вони по коморах бігали? Катерина з ним звязуватися не буде. У неї сімя, та й забула вона його давно.
А ти прямо все знаєш?
Звісно. У Катерини чоловік передовик. Навіщо їй Федір з двома малими на руках. Вона жінка практична. А от Галина мучиться зі своїм Михайлом… Ось вони й закрутять знову.
Зінаїду поховали. Діти тримаються за руки.
Михайлик і Полінка їм щойно по вісім років. Зінаїда вийшла за Федора, бо кохала. Але чи любив її Федір, Зіна і сама не знала, і люди в Трохимівці теж.
Ходили по селу чутки, що Федір мусив одружитися, бо Зінаїда завагітніла. Маленька Клавдія народилася недоношеною, довго не прожила, а потім дітей у Федора з Зіною не було довгий час.
Федір здавна ходив похмурий, мовчазний, в селі прозвали його Вовкулакою. На слова скупий, ласку ніколи не показував, хто ж того не знав, як не Зінаїда?
Та Бог змилувався над нею. Скільки вона молилася, одному Господу відомо. І народила удруге одразу двох Поліну й Михайлика.
Михайлик у маму добрий, чуйний, а Поліна в батька. Тихенька, мовчазна, й слова не витягнеш. Усе сидить у собі, як загадка. І до батька ближча. Напевно, характери схожі.
Бувало сироварить Федір у сараї, а Полінка крутилась навколо, слухала його, як життя пояснює.
А Михайлик біля матері: то підлогу підмете, то води принесе маленьким відерцем хоч мала, але допомога. Зіна діточок обожнювала, проте Полінку не розуміла, а Михайлика всім серцем любила.
Умирала Зінаїда, то сказала Михайлику:
Синочку, не буде мене скоро. Ти за головного залишається. Не ображай сестру, бережи її, ти ж хлопець. Вона дівчинка слабша, поміч твоя їй потрібна.
А тато? питає Михайло.
Що?
Тато ж нас захистить?
Не знаю, синку. Життя покаже.
Тоді не помирай, як же ми без тебе? плакав малий.
Ой, сину, якби ж то від мене залежало задумливо мовила Зіна. І до ранку її не стало.
Сидів Федір тихо біля покійної, тримав її за руку. Слів не казав, сліз не лив просто ще більше згорбився, посивів та потемнів. Ото й усе.
Життя входило у звичне русло. Поліна взяла на себе роль господині. Сама готувала, прибирала, але ще мала була. Приходила Наталя, сестра Федора, допомагала Поліні, навчала господарству.
Тітко Наталю, питає якось Поля, а тато одружиться знову?
Не знаю, дівчинко, хто його знає, що в нього на думці. Не розповідає ж.
У Наталі своє: чоловік Василь та діти. Гарна в них сім’я.
А раптом щось, ти нас забереш до себе? продовжує Поля.
Не вигадуй дурниць. Батько вас любить і нікому в кривду не дасть, відказує Наталя.
А селом уже повзли чутки, що між Федором і Галиною стара іскра знов спалахнула
Галка, що ж вона, здуріла зовсім, з Федьком закрутила, а про сім’ю геть забула! перемивала кістки баба Марина на базарі.
Ох і дурна баба, та Галина! озивались біля магазину.
Ну все, досить, урвав розмови голова колгоспу Максим Леонович. Людям кістки перемиваєте, самі себе не знаєте.
Колись у Галини й Федора справді було кохання таке, що роман пиши. Але Федора послали у відрядження аж під Тернопіль допомагати місцевому господарству. Два місяці не було його, а Галина пішла до Михайла Яценка.
Повернувся Федір, почув, і Яценка відгамселив, а з Галиною й словом не перекинувся. От вона й вийшла за Михайла. А той пив, по людях швендяв, Галиня плакала, що не втримала гарного чоловіка біля себе. Федір бо був не питущий, працьовитий, хіба що німий.
Село помітило, що він до Зіни прихиляється. Та заясніла, мов калина у квіту, не можна було намилуватися.
От що любов з людьми робить, перешіптувались сусіди.
Зіна давно любила Федора, тільки мовчала думала, що не судилося.
Але життя, як завжди, розпорядилося інакше.
Почали зустрічатися потихеньку, гуляли селом, а згодом розписалися у сільраді.
Весілля скромне було. Родичів у Федора тільки Наталя, а в Зіни стара мати. Мати пізно народила Зіну, і всі в селі здогадувалися, від кого. Головував тут Василь Васильович Проценко, от із ним і крутила любов матір Зіни. Оксана була гарна, веселуха, по чужих чоловіках ходила жіноцтво її не любило, а Зіна не в неї характером. Але ж не відповідає донька за матір.
Село жаліло Зіну, особливо коли та заміж вийшла за Федора.
От що робиться: не любить він її, зітхала Надія Перебийніс, змучиться з ним усе життя.
Як не дивно, Федір був вірний. Люди були впевнені: на селі нічого не приховаєш.
Пятнадцять років разом прожили з Зінаїдою. Майже не сварились. З часом усі заспокоїлись поки Зінаїда торік не захворіла тяжко. Враз дізнались: недуга така, що без надії…
Того дня Федір ішов з роботи.
Федю, може, до тебе на годинку забіжу, пиріжків дітям спекла, поговоримо, наздоганяє його Галина, з мискою в руках.
Дякую, Галино, нам Натаха ще вчора напекла вдосталь.
Але ж я ж від душі.
Так і Натаха від душі.
Федю, давай зустрінемось біля млина, як стемніє, почала благати.
А це ще нащо?
Ти хіба забув усе, що поміж нами було?
А все пройдено й травою поросло. Люблю своїх дітей. Любив Зінаїду.
Та вже ж не повернеш…
Кохання не вмирає, каже Галина.
Не любив ти її! Назло мені одружився!
Галино, йди додому, тихо мовив Федір. Пішов не озираючись, щоби діти чекали вдома.
Галина залишилася сама на сільській вулиці.
Минули роки. Діти підросли. Тітка Наталя, як і завжди, навідується, але тепер впевнена брат її однолюб.
Поліно, кажуть, ти з Грицем Воронюком гуляєш, просто з порогу сказала племінниці.
Так, а що? стримано відказує Поля.
«Яка ж красива стала дівчина», подумала Наталя.
Та нічого, питаю просто. Сама дивись, обачніша будь із Грицем.
Чого?
Знаєш сама чого, не мала вже.
Тітко, я його так люблю, як і на все життя.
Тобі здається, що на все.
Мені не здається, я впевнена.
А він?
Якщо Гриць зрадить іншого ніколи не полюблю.
Оце я й вірю, сказала Наталя.
Увечері Михайло й Поліна чекають батька з роботи.
Довго щось тато не йде, помічає Михайло.
Так сьогодні ж пятниця.
І що?
А він щосереди, пятниці й у неділю на цвинтар до мами ходить.
Звідки знаєш? піднімає Мишко брови.
Ех ти, Мишко, якщо душі тата не розумієш
Тихенько вони проходять городами на цвинтар. Поліна веде стежкою.
Он, дивись, показує на згорблену постать тата.
Михайло чує, як тато з кимось говорить.
Оце, Зіно, такі справи Незабаром нашу Полю заміж видаватиму. Ось і посаг їй Натаха допомогла зібрати. Живемо якось. Прости, Зіночко, що за життя мало тобі гарних слів казав, зате серцем тисячі їх сказав Говорити не вмію, все більше серцем, хрипко каже Федір і рушає до брами кладовища
Поліна поглянула на Михайла. В брата в очах застигли сльози.