Одного разу помилилась — тепер розплачуюся довіку.
Марійка йшла по дощових вулицях Києва, тягнучи за собою важку валізу. Вітер рвав волосся, холодні краплі били по обличчю, а кожен крок віддавався болем у ногах — туфлі стерли ноги до крові. Та найгірше болило серце.
— Як же так вийшло… — шепотіла вона, дивлячись у калюжі. — Як я могла так дурно повірити?
Шість років з Олегом. Обіцянки, спільні подорожі, життя у його квартирі, подарунки, квіти… А тепер — валіза, вулиця, нуль на рахунку й ні гривні від того, хто клявся піклуватися про неї завжди. Просто вигнав. Просто сказав: «Я зустрів іншу».
Марійка не плакала. Вона була занадто гордою, щоб принижуватися. Але всередині — була прірва.
Проходячи повз затишну кав’ярню, вона не витримала: захотілося тепла й спокою. Зайшла, замовила чорну каву та пару тістечок. Сіла біля вікна. Вперше за цілий день — присіла. Оглянулася. У залі було повно: жінки з подругами, парочки, літня пара. А біля вікна — чоловік у дорогому костюмі, з ноутбуком, діловий, зосереджений.
Марійка мало не впустила чашку. Це був він. Андрій.
Той самий Андрій, якого вона кинула сім років тому заради Олега. Тоді він жив із бабусею, носив поношені сорочки, збирав на курси програмування й просив її потерпіти — мовляв, усе попереду. А вона не захотіла чекати. Не захотіла жити у старій квартирі з кукурікаючим годинником і запахом ліків. Захотіла «жити красиво». Захотіла зараз.
А тепер Андрій — дорослий, впевнений, стильний. Судячи з усього — при грошах. Марійка дивилася на нього, забувши про каву й тістечка. Перед очима промайнули спогади: їхні вечори, коли вони разом сиділи на кухні й пили чай; його бабуся, лагідна й доброзичлива; Андрій, який готував їй яєчню й кликав «моя королево».
Вона стиснула губи. Ось він, шанс. Може, він не одружений? Може, згадає її? Може, пробачить?
Вона підвелася. Пройшла півзалу. Серце билося, ноги підгиналися. Та раптом її зупинив дзвінкий голос:
— Тату! Таточку!
Андрій підвівся й обернувся. До нього бігла дівчинка років п’яти. За нею — гарна жінка з довгим волоссям. Він обійняв доньку, поцілував дружину. І повів їх до свого столика.
Марійка завмерла. Потім розвернулася, мовчки повернулася на своє місце. Валіза, тістечка, холодна кава. Серце стискало так, що хотілося вити.
Помилка. Та сама, головна. Коли кидаєш людину, яка любить тебе, заради ілюзії. ЗаМарійка вийшла на вулицю, де дощ уже перестав, і зрозуміла, що єдине, що їй залишилося, — це почати все спочатку.
