Одна проти всіх
Марічка вперше побачила маяк у книжці, коли їй було пять. На картинці він стояв самотній і високий, а навколо шаленіло море, темне, як чорнило. Дитина притулила пальчики до сторінки і прошепотіла: «Я житиму там». Батьки засміялися. Бабуся сказала: «У тебе душа, як у поета». А тітка Оксана лише носом крутнула: «Казки це все. Краще інженером стань».
І Марічка стала. Поступила на радіофакультет, бо це звучало солидно. Хоча серце все одно кликало до моря. Після лекцій вона малювала маяки у зошитах, перечитувала Кобринського, слухала шум хвиль на YouTube і кожну відпустку їздила до води.
Ну що за маячня? лаяла мати. Всі люди як люди на курорти, а вона у якусь Вілкове!
Мені подобається південь, посміхалася Марічка.
Тобі заміж пора, а не маяки твої!
Після університету Марічка влаштувалася в компанію з обслуговування навігаційного обладнання. Робота як робота: схеми, пайка, прилади. Та одного дня шеф сказав:
Є вакансія. На південь. Приморське село, радіомаякова станція. Хочеш?
Вона мовчки кивнула. Ніби все життя чекала саме цих слів.
Там жити важко. Зміна три місяці. Один маяк і доглядач. Місцеві інше заходять.
Я згодна.
Мати влаштувала сцену:
Ти хочеш загинути в степу? З глузду зїхала?! Ми тебе в люди вивели, а ти в плавнях сидітимеш з якимось вартовим!
Мамо, це мій шанс.
Шанс на самотність і злидні!
Батько мовчки дивився у вікно. Потім промовив:
Нехай їде. Нехай спробує.
Село звалося Шабо. Кілька хат, рибальський причал, магазин і маяк на скелі. Коли Марічка вперше вийшла на берег, її мало не здуло вітром. Море ревіло, мартини кричали, небо висіло низько, ніби ось-ось зірветься дощем. Але серце співало.
Це ти Марічка? підійшов високий сивочолий чоловік у теплій кожусі. Я Онисько. Доглядач. Місцевий берегиня.
Він засміявся, взяв у неї рюкзак і повів до хати біля маяка. Там пахло дьогтем, хлібом і медом. На столі стояла лампа, на полицях книжки та мушлі.
Ось тут житимеш. Маяк твій. Станція стара, але працює. Допомагатимеш тримати в порядку.
Я впораюся.
Не сумніваюся. Вигляд у тебе з морем на «ти».
Спочатку було важко. Шторми, тиша, довгі вечори. Марічка налагодила апаратуру, подружилася з місцевими особливо з Галиною, тендітною продавчинею з магазину.
З тобою поговорити як чаю з шипшиною випити. Теплішає, говорила вона.
А Марічка по вечорах сиділа на сходах маяка і писала листи. Собі. У майбутнє. У минулому в неї були лише непройдені батьківські дороги. Зараз була вона сама.
Одного дня прийшла посилка. З міста. Лист від матері:
«Ти, звісно, дивна. Ми з Оксаною не розуміємо, що ти там шукаєш. Але батько пишається. Приїжджай, коли захочеш. Або пиши хоча б.»
Марічка зітхнула. Відчула, як десь глибоко всередині вперше за довгий час потепліло.
Минуло три місяці. Марічка збиралася додому. Маяк став рідним. Онисько міцно обійняв її:
Повертайся. Без тебе тут сумніше.
У місті її зустріли прохолодно. Мати прискіпливо оглянула речі, тітка Оксана заявила:
Все це було помилкою. Повертайся до нормальної роботи.
Але Марічка вже знала: не повернеться. Вона прийняла рішення. Сама.
За півроку вона знову стояла біля маяка. Шторм стихав. Онисько махав рукою:
Ну от, а я вже вареникі наліпив!
Тепер у неї був свій куток у хаті, табличка на дверях: «Інженер навігації. Марія Морська». Так її прозвали місцеві.
Ти як стихія, говорив Онисько. Спочатку ревеш, потім грієш.
Оленка, школярка з сусідньої вулички, приносила малюнки зображувала маяки, як Марічка в дитинстві. Рибаки дарували свіжу кефаль. Хтось навіть натякав на заміжжя.
Ониську, а ти чому не одружений? запитала якось Марічка.
Був. Та вона потонула. Багато років тому. Відтоді маяк мій супутник.
Вибач
Не треба. Ти тут ніби її голос знову почув.
Одного разу на маяку зламалася головна передавальна станція. Марічка працювала добу без сну, звязалася з шефом, викликала підмогу. Приїхали фахівці. Один із них хлопець років тридцяти, Артем.
Значить, ти та сама Марічка з маяка? Про тебе по всій конторі легенди.
Та годі. Я просто роблю те, що люблю.
Вони пили чай, сміялися, сперечалися про схеми. Артем залишився на кілька днів. Під час прощання сказав:
Я ще приїду. Якщо не проти.
Проти буду, якщо не приїдеш.
Марічка стояла на скелі. Хвилі билися об каміння. Ззаду мерехтів маяк. Її маяк. Вітер заплутував волосся. Вона простягнула руки вбік і крикнула:
Гей, світе! Я знайшла себе!
І світ відповІ світ відповів шепотом хвиль, блиском вогню і тихим голосом у серці: «Ти не одна».
