Самотня мати привела доньку на роботу вона й гадки не мала, що побачить пропозицію руки й серця від київського кримінального авторитета
Світло над світанком не пробивалося крізь свинцево-сірі хмари над Києвом небо лиш ставало трохи ясніше, але залишалось таким же безрадісним.
Катерина Морозовська, стоячи навколішки на крижаній підлозі начальницького туалету на дванадцятому поверсі офісу в центрі столиці, шкребла кахлі. Кісточки пальців щипало та пекло від постійної хімії різка їдкість хлорки застеляла все довкола.
Рівномірне шурхотіння ганчірки було єдиним звуком у порожній бетонній коробці хмарочоса. Раптом у кишені завібрував старий китайський телефон той вузький місточок, що ще зєднував її з тривожним зовнішнім світом, який, здається, цілком поглинав її.
Було пята ранку. Мерехтливий екран потрісканого телефона палив холодну долоню, мов розжарене залізо.
Дитячий садок «Барвінок», цілодобово. «Ваша Марта гаряча, Катерино», донісся сухуватий, втомлений, чужий голос доглядачки. «Сорок три градуси. Вона блює від третьої ночі. Ми бюджетна установа, а не лікарня. У вас двадцять хвилин, потім я дзвоню у службу захисту дітей і відправляємо її в лікарню».
Дзвінок урвався. Тиша опустилась так важко, що Катерині здалося забракло повітря.
Марта. Єдина її радість за останні вісім місяців у цьому світі втрат і холоду.
Катя не стала відмічатись на виході, не взяла зимову куртку з шафки просто кинулася бігти.
Морозний січневий повітряний шквал в Києві вдарив в обличчя, наче пліч з голками ледь вдихнула, легені защеміло, ніби там крихти скла. Вона бігла три квартали, ковзаючись у дешевих кросівках по обледенілій бруківці на Лук’янівці.
Добігла до освітленого неоном фойє садочка легені горіли вже вогнем, серце шалено калатало.
Жінка за пластиковим склом мовчки подала їй згорток дитини, загорнутої у вологу фланель. В очах у Марти ховалася ледь помітна волога сльоза, маленькі вуста відкривалися в німому стогоні, гаряче тіло дрижало.
Я… я просто відведу її додому. В мене там ліки, пробелькотіла Катерина, язик від хвилювання ледь не прикушувала.
Їхній дім то була холодна кімната на 10 метрів у старому гуртожитку на Борщагівці. Дмухав вітер через розбите вікно, намертво склеєне скотчем. Батарея, ще з Різдва, мертва вже третій тиждень.
Катя поклала Марту на плямистий матрац, пальці тремтіли, риючись у пластиковій коробці зі всіма ліками. Порожньо. Пляшечка дитячого парацетамолу здавалася лише порожньою обіцянкою.
Вона ще раз стиснула піпетку та тільки пухирець повітря вилетів назовні, без краплі ліків.
І знову вібрація. Дзвонив Дмитренко, начальник зміни прибирання.
Морозовська? Де ви поділись? Керівництво нервує за дванадцятий поверх!
Моя донечка вона дуже хвора, пане Дмитренко. У неї тридцять девять з половиною. Я не можу лишити її одну Благаю, хоч сьогодніЧутно було, як він сопе в трубку довго, незадоволено, мов перед тим, як оголосити вирок.
Я не твоє соцзабезпечення, Морозовська. Тут не доброчинність. Але він раптом затнувся, хрипко кашлянув. Знаєш, сьогодні вночі на обєкті буде одна важлива особа. Я нічого не сказав, але… Він багатий. Сама зрозумій. Зроби на біс свою роботу, попри все. І, може, тобі пощастить.
Дзвінок урвався. Катерина поклала телефон, не бачачи пальців очі застеляли сльози. Вона розуміла: іншого вибору немає. Потрібні були не просто гроші шанс, щоб урятувати Марту.
Вона обгорнула доньку, як могла, і вирушила знову в мороз, на пронизаний ніччю вокзал. Марта тихо стогнала, притиснувшись до матері. Катя читала їй тихенько віршики, схиляючись до гарячого чола, щоб донечка не злякалась.
Дванадцятий поверх був темний, окрім одного кабінету. Там світилося жовте світло. Обережно, тримаючи Марточку на руках, Катерина зазирнула всередину і побачила, що в кабінеті, в оточенні понурих охоронців, сидить високий сивий чоловік. Його обличчя впізнавали навіть ті, хто не читав газет: Олег Кравець, київський «авторитет».
Катерина хотіла розвернутися, але чоловік, вловивши рух у дзеркальному блиску скла, поманив її рукою.
Давай сюди, промовив він тихо, не знімаючи шапки. Тобі холодно? Дитина хворіє?
Катя боязко кивнула.
Кравець дістав з кишені конверт у світлі лампи він здавався товстим, як маленька подушка.
Знаєш, за багато років я зрозумів: ті, хто плачуть за дітей, не зраджують. Тримай. Куму на санацію дитячого садка. І ще трохи для доньки, на лікування.
Її пальці тремтіли. Марта у сні злегка усміхнулась. Катя стояла мовчки, не вірячи.
Не дякуй. Мені не вистачає порядних людей, навіть серед прибиральниць. Якщо колись знадобиться допомога він злегка підморгнув. Знаєш, де мене знайти.
Вона вклонилася. Вийшла назовні, пригорнувши конверт до грудей, неначе найдорожчу у світі іграшку. Сонце, шепочучи крізь вкриті памороззю вікна, залилось у кімнату. Катерина опустилась навколішки біля Марточки, гладячи її по гарячому чолу. Десь далеко, за сірими дахами, новий день червоними смугами пробивав змертвіле небо Києва.
В її серці зявилася нова надія: ще одна ніч позаду, і разом вони вистоять. Цього разу вже не самі.
