Жила-була в селі під Полтавою одна літня жіночка тітка Оленка. В кукурудзяних присадибах стояла її старенька хата під соломяною стріхою, а біля хвіртки щирим поглядом зустрічав кожного її цуценя великий, але ще незграбний різеншнауцер на імя Василько. Василько ріс за тиждень не по днях, а по годинах: поїдав миску вареників з картоплею за мить, чухав об тин спину так завзято, що тин починав хилитися, а кожного разу, коли тітка Оленка проходила поряд, намагався, аби одним стрибком схопити її за фартух мовляв, пограйся зі мною, не гай часу!
Мрії молодості давно минули, а Василькові так хотілося деколи дуріти по-собачому.
Час плинув, і тітка Оленка лягла спочивати у хатиноньці вічним сном, не дотягнувши трохи до 90. Приїхали з Києва діти й внуки до бабусиного дому, а на подвірї здоровенний Василько сидить на ланцюгу, аж іржавий ланцюг дзвенить, а очі розумні й сумні: ось, мовляв, вітамінів з такою кількістю людей ще не траплялося, розмаїття наїдків кожного дня не буває! Діти радилися: що робити із псом? Утилізувати не по-людськи, а жити біля такого страшно. Відпустити на волю світ ще не настільки грішний, щоб йому таку кару нести. Вирішили знайти доброго господаря. Ще й доплатять, якщо треба, аби лише пес потрапив у добрі руки.
Знайшовся мужик дядько Грицько з сусіднього хутора. Все життя мріяв годувати собаку з каструлі й чухати за вухами граблями. Кажуть, люди мають різні психологічні дивацтва. Покликали ветлікаря, планування було серйозне: пришибити Василька снодійним, швидко відвезти на нове місце, не забути перехрестити нового власника й, може, поставити свічку чи за здоровя, чи за упокій, всяке буває.
В обумовлений час ветлікар Остап привіз із собою рушницю для шприців. Всім ветлікарям не позичати відваги! Зарядив снодійним одним пострілом відправив Василька у дивне царство снів, відєднали ланцюг, накрили брезентом й потягнули до авто.
Завантажили пса в багажник-подовжену салонну «Таврійку». Сам ветлікар зручно розмістився попереду, а новий власник дядько Грицько за кермо. Позаду вся бабусина родина, з міцно затиснутими руками й молитвами про всякий випадок. Поїхали.
Раптом серед дороги Василько почав розплющувати очі, підняв голову й зацікавлено оглянувся людей сила-силенна, сидять як опудала, хтож вони такі? Ветлікар і Грицько витріщилися, наче вівці на нові ворота. Грицько й на трасу вже не дивився байдуже, що він за кермом.
«Цікаво,» промайнуло у Васильковій голові.
«А чи є там рай для сміливців?» майнуло в головах сидячих людей.
Пес, не вагаючись, почав перелазити вперед, до людей. Які церемонії? Грицько вхопився за дверну ручку, задумав вискочити, та яка вже різниця! Василько всіх облизав і родину, і нового хазяїна, а ветлікаря особливо ретельно, хоч і вистрілив він у нього. Не людина, а чортзна-що, але нічого особистого!
Так усі й дізналися: людожером Василько зовсім не був. Решту дороги всі їхали мокрі з ніг до голови: згори від собакового щасливого облизування, знизу від емоцій, що переповнили душу в ту мить пробудження.
Моя рідна й дорога дача на полтавській земліВїхали на хутір, сонце саме сідало за стіжки, а у дворі дядька Грицька вже чекала миска ще гарячої каші. Василько, не озираючись, вийшов із машини та струснувся так, що всі розреготалися полетіла на всі боки пилюка, слина і страхи людські. А далі став біля Грицька, поглянув тому в очі по-собачому мудро: мовляв, старий друже, давай жити чесно ти мені кашу, я тобі вірність, а журбу лишимо десь на роздоріжжі.
Пізніше, вже темно, коли всі розїхались, Грицько виніс гітару, сів на колоду поруч із собакою й заграв щось своє, хутірське. Василько лежав біля ніг, пильно вдивлявся у зоряне небо та слухав, як у нього народжується нове щастя не менше й не більше, ніж гучна музика ночі, тепло руки хазяїна на потилиці та запах свіжого вечора.
Хутір засинав, а на ганку ще довго лишався грати одинокий дядько і його пес, якого боялися всі, а полюбив кожен.
