Одинокая Марічка…
Вже кілька тижнів Марічка спостерігала за новою сусідкою, яка поселилася на першому поверсі прямо навпроти. Новеньку звали Олею. Їй було трохи за тридцять, а її донечці Світланці — всього чотири. Жінка розлучилася з чоловіком і тепер жила сама, водячи доньку до садочка у дворі.
Марічка познайомилася з Олею, і ледь вони почали привітатися та посміхатися одне одному, як уже через тиждень вона сиділа з дівчинкою у суботу.
— Вона в мене спокійна, гратиметься ляльками на підлозі, а ти роби свої справи, — пояснювала Оля. — Дякую, що виручила! Сьогодні в мене зустріч, але повернуся до ночі.
Марічка знизала плечима, і тільки коли Оля поспішно вийшла, їй дійшло: молода розлучена сусідка пішла на побачення.
— Ну й зустріч… — прошепотіла Марічка, дивлячись на дівчинку, яка, як і обіцяла мати, вже сиділа в кутку і гралася.
У Марічки життя не складалося. Їй було двадцять вісім — саме час народжувати дітей від коханого, але ні того, ні іншого в її житті не було.
— Це тому, що ти застаріла, — пояснювали подруги. — Сидиш за в’язанням, а треба рухатися, ходити на вечірки, гуляти! А то всю молодість просидиш, чекаючи принца на білому мерседесі…
Марічка погоджувалася, але нічого не міняла. Через свою повноту вона соромилася і не вважала себе красун— А ваша Світланка кожен раз питає, коли ви з татом одружитеся, — сказала Марічка і, переставши вагатися, взяла Михайла за руку.
