ВДОВЕЦЬ
Микола закохався в Оксану ще зі школи. Крихітна, тендітна, з рясною розсипом рудих веснянок на носику. Саме такою він побачив її вперше, і ще тоді, у шостому класі, закохався без памяті.
Оксана була молодшою за нього на три роки. Вчилася завжди на відмінно, була скромною та соромязливою. А Микола з кожним роком привязувався до неї все сильніше. Підглядав за нею на перервах, коли вона з подружками скакала на скакалці у шкільному дворі. Легка, наче яскравий метелик.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Оксани з букетом квітів, щоб просити її руки.
Батько Оксани був суворим, серйозним чоловіком. Довго розмовляв із Миколою в окремій кімнаті, а потім, з посмішкою, простягнув йому руку доньки.
Весілля було гарячим. Зїхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очі в Оксани сяяли від щастя, а Микола пишався. Він вважав, що йому дісталася найкраща наречена в селі.
Через два роки, за допомогою батьків, Микола збудував хату. Оксана тріпотіла від радості за три місяці до народження первістка вони змогли переїхати у свій власний дім.
Народилася у них дівчинка, назвали її Соломією, на честь бабусі Оксани. Дівчинка була міцненька й здоровенька, тільки для Оксани пологи виявилися справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки Оксана ходила бліда, ніби знесилена. Микола возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: потрібен час, щоб організм відновив сили.
А коли Соломії виповнилося півтора року, Оксана дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати вагітність. Мовляв, сили не ті, може не виносити. А якщо й виносить, то може не породити.
Микола разом із лікарями умовляв Оксану, але вона була непохитна.
Я свій плід не вбиватиму! Він зовсім не винен, що захотів народитися. Що буде, те й буде, говорила вона. На все Божа воля!
Останній місяць вагітності Оксана провела в лікарні. А вдома сумувала маленька донька, а Микола не знаходив собі місця. Серцем відчував лихо неминуче.
І серце його не обмануло. Пологи Оксана не пережила у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли зявитися дві чудові дівчинки-близнючки.
Микола був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, небаченим поглядом. А перед очима пролинуло все його життя з Оксаною щасливі дні, її усмішка. А в вухах, оглушливим дзвоном, стояв її веселий сміх. Коли труну опускали в могилу, Микола впав на коліна й заревів, наче поранений звір.
Як же я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені далі жити? Сльози котилися по щоках, а в душі роззявлялася порожнеча. Тепер замість серця там була чорна діра.
А після похорон він запив. Глухо, безпробудно, по-чорному. Пив, щоб не згадувати її, щоб не чути в голові її голосу.
Батьки Оксани забрали дівчаток до себе. Вважали, що Микола навряд чи оговтається від горя й зможе бути їм добрим батьком.
На сороковий день після смерті Оксани Микола, знову напившись до непритомності, заснув у сінях. І сниться йому сон. Увіходить у хату Оксана у білій вишиванці, волосся розпущене по плечах, і в ньому, мов руде ягнятко, грають промені сонця. Підійшла до нього, погладила по голові й промовила так лагідно, ніжно, як колись:
Миколонько, рідний, ну що ж ти робиш? І не соромно тобі? Зіщулила свої зелені очі й погрожує пальчиком. Донечки ось зовсім без батька, суму
