В жіночому колективі завжди знайдеться місце для пліток. А як відомо, язик у пліткарки довший за драбинку. В одному дитсадку часто обговорювали особисте життя виховательки Оленки. Для молодої жінки це було ніби гра. Оля, здавалось, із задоволенням дарувала привід для пересудів.
У неї завжди було повно шанувальників. Щойно в садочку зявлявся сантехник, тесляр чи маляр, Оля, забувши про обовязки, бігла «допомагати». Хоча далі кокетства й обіцяючих усмішок справа не йшла, всі були певні у Олі «носик у пуху».
Вона щебетала серед чоловіків, навіть жартувала зі сторожем Іваном. Майже пенсіонером. Їй подобалось «купатися» у компліментах, почуватися неперевершеною.
А Оля була одружена й виховувала семирічну доньку Соломію. Але це її не бентежило.
Чоловік Тарас обожнював свою Олечку. Пилку з неї здував. Він здогадувався про невинні забави дружини. «Ну що ж, якщо жінка гарна… Їй важко не реагивати на увагу. Зате Олечка мені вірна», втішав себе Тарас.
Наївний. Тим більше, Оля запевняла його у вічній любові.
…Виходила заміж вона за наполяганням мами. Та казала, що з мякого Тараса можна «ліпити» ідеального чоловіка. Так і сталося. Він був майстром з електрообладнання, часто їздив у відрядження. Повертаючись, дарував Олі й доньці незвичайні подарунки, а весь вільний час присвячував родині. Але Олі чогось не вистачало у цьому тихому щасті. Пристрастей? Буйства почуттів?
…І от одного разу Оля безпамятно закохалась. Все почалося, коли Івана несподівано відправили на пенсію. А сторожем поставили синка завідувачки. Богдан навчався у медінституті.
Завідувачка садочку Наталія Петрівна вирішила підтримати сина-студента, тому запропонувала йому працювати вночі. Богдан погодився. Зайва гривня не завадить.
І щойно він приступив до роботи, Оля не втрималась завітала до нього у сторожку.
…Це був зимовий вечір. Дітей уже розібрали. Оля несміливо зайшла. Богдан, як вихований хлопець, запросив сісти. Вони розговорились. Він розповідав про навчання, друзів. Оля ж скаржилася на нудьгу. Незабаром Богдан ніжно тримав її за руку.
Час минав непомітно. На вулиці вже була ніч. Богдан провів Олю додому вона мешкала недалеко.
Так почався їхній бурхливий роман.
Оля не могла себе стримувати. Вона летіла у прірву. Богдан скоро зізнався їй у коханні. Про все дізнався колектив садочку. А біля чужого рота не поставиш ворота. Наталія Петрівна викликала Олю до себе.
«Олю, нагадаю у тебе є родина. Залиш Богдана. Що спільного у вас? У тебе чоловік, дитина. А йому ще вчитися. Це крадене щастя.»
«Звільняйте, Наталіє Петрівно! Я від нього не відступлюсь!»
«Побачимо!» крикнула навздогін завідувачка.
Наступного дня Оля подала заяву на відпустку. Наталія Петрівна підписала, додавши: «Сподіваюся, ти опамятаєшся. Мені не потрібна невістка з «приданим»!»
Оля, забравши доньку, поїхала до батьків у село. Хотіла подумати. Вона не розуміла, що з нею: пристрасть? Навіження?
У селі жила ворожка Марія. До неї їхали з усіх кутків. Їй було вже за 90, але розум був ясний.
Оля принесла гостинців (грошей ворожка не брала) і пішла «на судьбу».
Не встигла підійти, як Марія її привітала:
«Ну що, дівчино, як хлопчика назвеш?»
«Якого хлопчика?»
«Рідного сина. У тебе ж навесні дитина буде.»
Оля здивувалась. Ворожка запросила її до хати. У темній світлиці пахло травами.
«Сідай, розкажу.»
Марія розклала карти, важко зітхнула.
«Не тягни, бабусю.»
«Донька твоя вийде за військового. Подалік поїде. А ти повернись до чоловіка. Він тебе прийме. А як відвернешся сама на світі залишишся.»
Потім вона щось шепотіла, гріла віск і вилила у воду.
«Що бачиш?»
«Ой… це ж… верблюд!»
«Іди з Богом, більше нічого не скажу.»
Оля вийшла, задумавшись. «До чого тут верблюд?»
Але вона вже вирішила покине Тараса й піде до Богдана.
…Оля повернулася до міста. Після роботи побігла до сторожки.
Там сидів і палив цигарку Іван.
«Знаю, кого чекала. Твій парубок звільнився. Наталія Петрівна відправила його до рідні. Каже, нехай краще верблюдів пасе, ніж із заміжньою пустує! А мене повернули. Ось тобі адрес Богдана. Тільки подумай добре, Олю. Чоловік у тебе золото. А Богдан вітер у полі.»
Оля вхопила папірець і побігла на пошту.
…Відповідь прийшла через три місяці. Жіночим почерком: «Жінко! Богдан мій чоловік. Не пиши більше.»
Оля пішла до Наталії Петрівни. Та лише усміхнулась:
«Я ж казала не віддам сина!»
«Але в мене буде його дитина!»
«Хто знає, чи його? Іди у декрет.
