Сині очі зі сну
Дмитро не знав маминих обіймів ні батькового голосу. В його пам’яті не було нічого, крім сірих коридорів і тихих кроків виховательок. Здавалося, він народився не від мами, а просто серед стін харківського дитбудинку. У інших дітей були спогади – колиска, запах парфумів, теплі долоні. У нього – лише холод пластмасових іграшок і дзюрчання води в умивальнику.
Але вночі все було інакше.
Уві сні до нього приходила жінка. Вона сідала поруч, обіймала, гладила по голові і шепотіла щось лагідне. В неї були очі, як весняне небо після дощу – чисті, блакитні, безмежно рідні. Він прокидався і лежав, дивлячись у стелю, боячись порушити ту теплоту, що лишалася після сну. Увесь день він мовчав, але не був похмурим – наче частка її ніжності залишалася з ним.
У реальності ж було по-іншому. До дитбудинку часто приходили «гості» – майбутні батьки. Діти вдягали святковий одяг, вчили віршики, натягували на обличчя вимушені посмішки. Вони пробивалися наперед, штовхалися, перекривали один одного. А Дмитро стояв осторонь. Він не вибрикував, не посміхався, не намагався привернути увагу – він чекав. Не просто когось. А саме ту жінку з очима зі сну.
— Дмитре, ну посміхнися, будь ласка! – благала вихователька.
Але він лише хмурив брови і відвертався. Він знав, що не піде з чужими. Він упізнає її – ту, що приходить у його сни.
Одного разу до дитбудинку завітали гості – свято на честь ювілею. Камери, фотографи, купа незнайомців. Дмитро, як зазвичай, сів у кутку, щоб його не турбували. Але раптом його погляд зупинився на одній жінці. Висока, струнка, з коротким волоссям і тою самою – до мурашок знайомою – посмішкою. А очі… ті самі! Він перестав дихати.
І раптом – вона подивилася прямо на нього. Їхні погляди зустрілися, і він уперше в житті… усміхнувся.
Вихователька випустила з рук чашку. За шість років у дитбудинку Дмитро ніколи не посміхався. А тепер – раптом, сам, щиро й без примусу.
Жінка підійшла. Сіла поруч. Він не відводив очей. Слухав, сміявся, розпитував. І не боявся. З нею було так, як у його снах – легко, безпечно, по-справжньому.
Потім вона почала приходити до нього. Без камер, без урочистостей. Приносила книжки, вони гуляли подвір’ям, розмовляли про хмари й міста, де вона бувала. А потім вона зникла. На цілий місяць. Дмитро нічого не питав у вихователів – боявся почути, що вона більше не повернеться.
Але вона прийшла. У простій куртці, без гриму. І сказала:
— Дмитре, я прийшла забрати тебе додому. Ти будеш моїм сином.
Він не вірив. Думав, що спить. Щипав себе – боляче. Значить, правда. Він не сказав ні слова, просто обійняв її. Міцно. Довго. Так, як тільки він умів.
Пізніше вона познайомила його із чоловіком. Той був простим і добродушним, одразу прийняв хлопчика як рідного. Разом вони почали життя спочатку. Перший торт у новій квартирі. Перша поїздка до лісу. Перший вечір, коли не треба було засинати під кроки чужих у коридорі.
Дмитро більше не повертався до дитбудинку. Тільки іноді, глянувши у дзеркало, ловив себе на думці, що в його очах з’являвся той самий світ – блакитний, теплий, як у неї. Його нової мами. Справжньої.
