Ось як це могло б звучати:
Коли Марійка повернулася додому з донечками, вони одразу розридалися. Дівчатка щойно приїхали від бабуси — й були глибоко засмучені.
— Мамо, бабуся нас не любить… — ридали вони навзрид. — Вона Максимкові й Софійці все дозволяє, а нам — нічого! Їм подарунки, цукерки, а нам лише «не чіпай», «не заважай», «йдіть у іншу кімнату».
Марійка стиснула губи. Серце їй ніби стиснули щипцями. Вона й раніше відчувала щось подібне, але тепер, коли це казали її діти, було особливо боляче.
Свекруха, Ганна Михайлівна, ніколи не приховувала, що доньок Марійки не любить. А онуків від своєї рідної діви — Максимка й Софійку — боготворила. Їм — усе, іншим — крихти. Або й взагалі нічого.
Колись Марійка намагалася не звертати уваги. Заспокоювала себе тим, що бабусі важко, що в неї характер не з цукру. Але з роками ставало очевидним: для Ганни Михайлівни онуки були «свої» та «чужі». І навіть рідна кров — якщо від «не тієї» жінки — не мала значення.
Дівчатка розповідали, як бабуся лаяла їх за гучний сміх, а через п’ять хвилин дозволила Максимкові запускати машинки, хоч він робив більше галасу. Або як поставила на стіл торт і запропонувала його «гостям», а рідним онучкам — лише чай.
Найжахливіше сталося, коли бабуся відправила Марійчиних донечок додому самотужки. По холодній дорозі, через пустир. Їм було по сім років. Вони боялися собак, тремтіли від холоду. А Ганна Михайлівна навіть не подумала подзвонити батькам.
Коли Марійка дізналася, вона не стримала сліз. Подзвонила свекрусі, але та лише фуркнула:
— Треба ж бути самостійними. Я в їх віці вже на ринок ходила.
Після цієї розмови чоловік Марійки, Олег, вперше серйозно посварився з матір’ю. Він не кричав. Просто сказав:
— Мам, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх онуків, то краще не бути нею взагалі.
Минуло кілька років. Дівчатка підросли, стали розумними й добрими. І давно вже не просилися до бабусі. А Ганна Михайлівна… постаріла. Лікарі тепер навідувалися частіше, замість солодощів — таблетки, а замість спілкування — телевізор.
Вона спробувала покликати онуків. Подзвонила Максимкові — той був зайнятий, Софійка посилалася на навчання. Тоді вона згадала про «не своїх».
— Хай приїдуть, приберуть, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…
Марійка вислухала, замовкла, а потім відповіла:
— Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм сказали: «Я вас не кликала»? Ось вони і не прийдуть. Бо запам’ятали це дуже добре.
Телефон замовк. А в будинку бабусі знову стало тихо. Тільки тепер — справді. І безнадійно.
