Я хочу розповісти вам історію про кохання, яке витримало всі випробування. Вона наза́вжди врятувалася у моїй пам’яті.
Значиться, зустріч Олёни та Дмитра була написана на небі.
Дмитро свого батька в очі не бачив. Виростав у мами та бабусі. Коли маленький Дмитро питав про тата, мама щось невиразно бурчала, мовляв, твій батько — геолог, він у нескінченних пошуках корисних копалин. Але одного разу, у гніві, скрикнула: «Ніколи в тебе, Дмитрусю, тата і не було!»
Хлопець спочатку вірив маме, як дитина. Але коли підріс, вирішив розібратися. Але ж не від Святого Духа він народився? Виявилося, мама колись поїхала у відрядження, а повернулась уже з дитиною — з Дмитром. Це йому пошепки розповіла бабуся.
Дмитро був безмірно ради розгаданій таємниці. Дякувати Богу, не в капусті його знайшли! Він пошикував, що обов’язково знайде батька. І дав собі слово: «У мене буде справжнісінька родина. Одна дружина, купа діточок».
Як і Олена не знала батьківської любові. Мати розлучилася з ним, коли дівчинці не було й двох років. Бабусі замість тата став вітчим. Людина непогана, але все одно… Своїх дітей від першого шлюбу він постійно ставив Олені за приклад. Це дратувало. Тож у дівчини була лише мамина любов.
Коли Олена виросла, поставила умову: «Якщо виходитиму заміж, то лише раз і наза́йзавжди!»
І він знайшовся.
Був Святачний вечір. Січень, мороз, вітер свистів за вітряком. Книгарня. Дмитро і Олена стояли в черзі до каси. В обох у руках — томчик Тара́са Шевче́нка. Погляди перехрелились. І Дмитро пішов у наступ. Він засипав Олену компліментами, запитаннями — зваженими, чемними. Він не міг просто так відпустити цю дівчину! Вона має стати його дружиною!
Олена навіть не кокетувала. Їй було тепло і спокійно з цим парубком, ніби вона знала його сто років. Та все ж — вона з порядних родин, і не годиться панні знайомитися де попало. Дмитро оцінив її скромність і запропонував обмінятися номерами. Вона записала його, а свого не віддала. «Подзво́ню після свят», — невиразно обіцяла.
Дмитро не міг втратити такий подарунок долі. Він прощався, але таємно прошля́в за нею, щоб дізнатись, де вона живе.
Святкові дні Дмитро провів, немов у небі. Він знайшов свою «лебедоньку» і вірив, що буде кохати її вісьмо.
Але свята минули, а «лебедонька» не дзвони́ла. Дмитро заневи́вся і взявся за діло.
Свого Шевченка, купленого тоді, він підкрив у поштову скриньку Олени. Ніби вона не здогадається, хто? Дівчина передзво́нила того ж вечора:
«Привіт, Дмитре! Чому ти мені не дзвони́в? Я ждала!»
«Оленко, у мене немає твого номеру. Ти ж не дала його в книгарні?» — Дмитро сяяв з щастя.
«Але ж ти мене якось знайшов!» — не вгава́ла Олена.
«Як жіноча логіка!» — подумав Дмитро. Він був радий, що все ви́явилось. Олена, виходить, не байдужа до нього!
Вони з рештою одружилися. І як же інакше? У них було так збагато спільного: справжнє кохання, бажання мати стільки діточок, скільки пошле Госпі́дь, і шана до творів Шевченка.
На такому фундаменті вони й почали будувати родину.
Олена викладала в університеті украї́нську мову, Дмитро був добри́м програмістом.
Через час у них народилася Марі́чка. А ще за два роки — Оле́сько. Все йшло, як за літо́м.
Дмитро таки знайшов батька. Допоміг інтернет. З-диба десятків однофамі́льців виявився його рідний. Батько запросив у гості до лісні.
Зустріч була дуже зворушливою. У батька була своя сім’я, але він пам’ятав про Дмитра всі ці роки.
«Добре, сину, що знайшов мене. Тепер будемо спілкуватися».
Батько був ліка́рем, професором.
Дмитро повернувся додому з кри́лами за плечи́ма. Але турботи про родину заважали часто бачитися, і з часом спілкування зійшло наніве́ць.
Марічка і Олесько підросли. Олена вирішила захистити дисертацію. Адже її бабуся і мама були канди́датками наук. Вона не хотіла відставати.
Тему обрала невипадкову — про Шевченка. Три роки готувалася, шукала матеріали.
Дмитро підтримував дружину. У цей час у них народилася ще й Катру́ся.
З захистом довелося зачекати.
Аж раптом Дмитро захворів. Діагноз невідомий, але щось страшне. Лікарі розвели́ руками. Дмитро танув на оча́х. Олені натякнули, що шансів немає. А Дмитру всього сорок!
Що пережила Олена, не описати. Дмитро, розуміючи свій стан, блага́в у неї про́щення за те, що залишає її саму́ з дітьми…
Олена плача ревла́ в боківні́. І щось в ній тремтіло — нова́ життя. Але про вагітність вона мовчала, щоб не завдати́ чоловікові більше болю.
«Дмитре, ти обіцяєш мені, що виживеш! Я не можу сама!» — рида́ла вона біля його ліжка.
Але через рік, коли Дмитро повністю видужав, а маленький Юрко вже сміявся у своїй колисці, Олена згадала про дисертацію, усміхнулася — та й перекреслила її остаточно, бо зрозуміла, що справжнє щастя вже тримає за руку.
