Уявіть собі таку ситуацію: мама подарувала мені перстень моєї бабусі. І тут не йдеться про ті витончені вінтажні прикраси, які іноді варто ховати від заздрості подруг у шкатулках. Ні, цей перстень виглядає так, ніби його проектував кум бабусі після третього келиха самогону. Дизайн, якщо це можна так назвати, явно створений для іншої епохи і розміру пальця, а не для мене на моїй руці це щось із категорії артефакт сільського карнавалу. Одягнути його я не ризикнула б навіть на Масляну.
Подумала: якщо вже це тепер моя річ, я маю повне право зробити з нею все, що заманеться. Пішла до ювелірної крамниці в Києві, додала трохи гривень і обміняла той перстень на щось дійсно круте сучасний срібний з фіанітами, як тепер носять у модних Instagramах.
Розгублено дзвоню мамі поділитися радісною новиною, а вона сцена, як у театрі Франка!
Як ти могла?! Що ти наробила? Це не просто метал і камінь! Це пам’ять, це наша сімейна реліквія!
Пояснюю їй: мовляв, якщо це подарунок, то я можу з ним розпоряджатися як хочу. Але мама геть не хоче слухати: категорично, як учителька української літератури, коли тебе ловлять на плагіаті. На тому ми й закінчили нашу розмову. За якийсь час мама ще раз подзвонила я так розлютилася, що навіть слухавку не взяла. Вона прислала мені повідомлення: виявляється, цей подарунок не подарунок зовсім, а так, на збереження. Поки бабуся живе, треба берегти. І навіщо мені ця головна біль? Ситуація дивна ну, або ти даруєш, або не даруєш. А бабуся, до речі, досі у формі, хоча наші стосунки трохи з натягом: у неї тепер улюблений кіт Борис, а не я.
Я цю історію вчора за чаєм побачила в Facebook і так загорілася, що мушу з вами поділитись. Особисто я б навіть не мріяла позбутися такого родинного скарбу. Ну, може, це й не шедевр ювелірного мистецтва, але це частина нашої історії. Зрештою, кому яке діло, хто і коли його носитиме? Головне сам факт існування. А наступне покоління через тридцять років дивитиметься на нашу бабусину красу і казатиме: Боже, які ж у них були дивні смаки, але тепло ж згадати. Мода ж така повертається швидше, ніж зараз зарплата на монобанк. Це й спогад для доньки про маму (коли її не стане), і про бабусю з її кумедними селфі на тлі бузкової клумби.
А тут дівчина взяла і обміняла скарб на щось нове. Про якість сучасного золота навіть не говоритиму: краще вже замовити ювелірові стильну переробку зі старої речі, і мамина душа спокійна, і прикраса не припадає пилом. Оновиш дизайн, а історія залишиться. Можна й купити собі модний браслет а от перстень хай лежить десь глибоко в шухляді для особливих випадків.
Я, звичайно, за маму й розумію її обурення. Думаю, вона навіть гадки не мала, що донька сприйме це просто як матеріальний подарунок. Бо ну як бабусин перстень! Навіть дрібні подарунки якось незручно віддавати на ОLХ, а тут така сімейна історія.
З іншого боку, спробуйте зрозуміти дівчину. Може, вона просто не та, хто тримає речі на память хоче, щоб усе було корисно, а не просто лежало. Бо скільки то у нас речей на київських барахолках продається, де серед старовини, фото і склянок чиясь пам’ять стає чийсь мотлох. Може, краще насолоджуватись моментом і не тягнути з собою тягар минулого? Якщо згадки їй непотрібні, навіщо на неї сердитись? Може, мама просто не донесла їй цієї простенької української нехитрої мудрості.
Ось вам типова сімейна історія під вишнею, із гумором і трохи з іронією як у справжній українській родині.
