Кохання обернулася зрадою: Як я повірила чоловікові й залишилася з розбитим серцем
Мене звати Оксана. Мені 62 роки, і моє серце, здавалося, знову ожило, коли я зустріла чоловіка, який обіцяв повернути мені радість життя. Але замість любові я отримала приниження й біль. Він був молодший за мене на 17 років, і я, повіривши його посмішкам і квітам, впустила його у свій дім у невеликому містечку під Житомиром. Лише згодом я зрозуміла, що він бачив у мені не жінку, а зручну покоївку. Ця історія — про мою боротьбу за гідність і гірке запитання: чому в мої роки так важко знайти щиру любов?
Моє життя не було легким. Багато років тому я розлучилася з першим чоловіком. Він пив, витрачав мої гроші, забирав мої речі, а я терпіла, поки не сказала собі: «Годі!» Я зібрала його речі, виставила за двері й замкнула їх назавжди. Тоді я відчула, ніби гора з плечей впала. Після цього в моєму житті були чоловіки, але я тримала їх на відстані, боячись знову обпектися. Мій син, Богдан, був моєю опорою, але чотири роки тому він виїхав до Канади на роботу й лишився там. Я раділа за нього, але не наважилася почати нове життя за кордоном. У мої роки це надто ризиковано.
Самотність стала моїм супутником. «Оксано, знайди собі друга, хоч для компанії!» — умовляла мене подруга Марія. «Де я його знайду? Чоловіки мого віку — або хворі, або буркуни. Їм не подруга потрібна, а доглядалка!» — відмахувалася я. Марія засміялася: «Спробуй з молодим! Ти виглядаєш чудово!» Я пожартувала, але її слова застрягли в голові. Може, і справді варто ризикнути? Раптом доля дарує мені шанс відчути себе живою?
І доля, здавалося, посміхнулася. Кожного ранку в парку неподалік я бачила чоловіка. Він гуляв із собакою — високий, з сивиною у волоссі, з доброю усмішкою. Ми почали вітатися, потім перекидатися словами. Його звали Василь, йому було 45, він був розлучений, а його син жив окремо. Одного разу він подарував мені букет, потім запропонував прогулятися. Я почувала себе дівчинкою: серце калатало, щоки палали. Сусіди шепотілися, подрузі заздрили, а я, немов у молодості, вірила, що життя тільки починається.
Коли Василь переїхав до мене, я була щаслива. Я готувала йому сніданки, прала його сорочки, із задоволенням прибирала дім. Мені подобалося піклуватися про нього, відчувати себе потрібною. Але одного разу він сказав: «Оксано, вигуляй мою собаку. Тобі корисно провітритися.» Я здивувалася: «Підемо разом?» Він насупився: «Нам краще не показуватися разом на людях.» Його слова вдарили, як батіг. Він соромиться мене? Чи я для нього — лише покоївка? Моя душа стиснулася від болю, але я вирішила не мовчати.
Ввечері я набралася сміливості: «Василю, домашні справи треба ділити порівну. Ти можеш сам прати свої речі.» Він усміхнувся, дивлячись на мене з холодною зверхністю: «Ти хотіла молодого чоловіка, Оксано. Тоді відповідай. Інакше навіщо ти мені?» Я оніміла. Три секунди тиші — і я вистрілила: «У тебе півгодини, щоб зібрати речі й піти.» Він розгубився: «Ти серйозно? Я не можу! Мій син запросив дівчину до моєї квартири!» «Тоді переїжджай туди всією компанією!» — різко відповіла я, захлопнувши двері.
Коли він пішов, я очікувала сліз, але їх не було. Лише легка туга й порожнеча. Я відкрила своє серце, а він використав мене, як безкоштовну домробітницю. Чому так важко знайти любов у мої роки? Чому чоловіки бачать у мені лише зручність, а не жінку з душею? Я пишаюся, що знайшла в собі сили вигнати його, але біль лишилася. Я мріяла про супутника, який цінуватиме мене, а отримала урок: не всі усмішки щирі. Моя подруга каже: «Оксано, ти ще знайдеш свою людину.» Але я боюся знову довіритися.
Я не шкодую про свій вибір. Краще самотність, ніж приниження. Але в глибині душі я все ще сподіваюся, що десь є чоловік, який побачить у мені не вік, а серце. Як навчитися вірити після такої зради? Може, хтось стикався з подібним? Де знайти сили, щоб знову повірити в кохання? Моя історія — це крик душі жінки, яка хоче бути коханою, але боїться, що час минув. Невже я не заслуговую щастя у 62 роки?
