У кухні пахло дерунами, коли розчинилися вхідні двері — додому повернулися дочки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали бути щасливими. Але замість радості на їхніх обличчях була гіркота.
— Мамо, бабуся нас не любить! — хором сказали Соломія та Марія.
Оксана вийшла в коридор, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, і одна з них почала розповідати. Бабуся дозволяла Богдану та Софійці — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти усе, що заманеться. А їм із сестрою — ні галасу, ні цукерок, ні шоколадок. Їхніх родичів ще й до зупинки провожала, а їм просто зачинила двері.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Надія Іванівна, була не найласкавішою жінкою, але не думала, що справа зайшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були спокійними: не близькі, але й не ворожі. Усе змінилося, коли в сестри чоловіка, Тетяни, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально засліпла від любові. Годинами розповідала всім, які вони розумниці, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Олегом, народилися двійнята, Надія Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну ви й даєте… Я з двома не впораюся.
— І не просимо, — відрізав Олег.
— Ось би краще Тетяні допомогти… У неї ж погодки…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— У брата — обов’язок допомагати сестрі, — кинула свекруха з холодом у голосі.
Так Оксана зрозуміла, що підтримки чекати не варто. Добре хоча її мати була поряд, їздила через усє місто, допомагала, як могла.
Надія Іванівна ж і далі захоплювалася Богданом і Софійкою, за кожного разу наголошуючи: «Ось які онуки в мене від доньки!»
А про дітей сина… Якщо й питали — лише махала рукою: «Помаленьку…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Надія Іванівна у гніві сказала: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…» — ці слова передали Олегу. Він був у лютості. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком їхали з важким каменем на душі. Постійні докори: дівчатка галасують, солодке їдять без дозволу, бабусі погано — тиск. І тут же — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Богдан і Софійка від’їжджали, бабуся особисто їх провожала, дарувала подарунки, а Соломію й Марію відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Самотніх. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Олег подзвонив матері.
— Мамо, тобі погано?
— З чого ти взяв?
— То навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності з дитинства.
— Їм по шість років! Ти дітей Тетяни самих не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене надумав?! Це все твоя жінка…
І кинула трубку.
Минали роки. Дівчатка виросли, у шостому класі вже. Надія Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Соломія й Марія приїдуть, приберуться. Що за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти пригадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Олег. — У тебе є улюблені онуки — ось до них і звертайся.
Розлючена, Надія Іванівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їхня бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є донька й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Софійка відмовилася: «Уроків повно, бабусю». Богдан заявив: «Я не прибиральник». Надія Іванівна залишилася сама, у тиші. Лише тепер вона зрозуміла, що любов ділити не можна. Але було вже пізно.
