Якось одна стара пані вирішила зробити щось добре. Зібрала всі речі, що роками припадали пилом у шафах і тільки дратували гарнесенькі блузки, сукні, капелюшки, спідниці й усяке інше барахло, що займало цінні квадратні метри в її хрущовці. Пані подумала: занесу-но все це до церкви, може, стане в пригоді комусь безхатченку чи переселенцю, а може, й просто комусь із односельчан.
Скрутила добро в торбу й поставила в кутку. На завтра намітила занести, а наразі пішла спати у її віці плани треба розкладати по днях, а не все поспіхом!
Тієї ночі їй приснився такий сон, що хоч у кіно знімай. Їй здалося, ніби душа вилетіла з тіла й дивиться на все згори, крізь сонячне світло. А сама вона знову вдома, стоїть посеред кімнати із торбою в руках. І тут перед нею дівчинка, з виду як ангелик, років зо сім. Тільки звати її не Марічка чи Іринка, а справжньо по-українськи Левкруся.
А що це у вас у торбі? питає дівча співучо.
Та, усміхається пані ніяково, зібрала старі речі. Тільки місце займають, а комусь, може, згодяться. Неси завтра в церкву.
Ви така добра. Але ж торба у вас, дівчинка крутить носом, ну геть не святкова! Прати її треба! Прополощіть, інакше гріх дарувати в такому вигляді.
Ой, добре-добре, погодилась стара, перепраю.
Тільки не забудьте! підморгнула Левкруся і випарувалась, як ранкова роса над Дніпром.
Прокинулась пані, наче не одна, а десять чарок кави випила. Сон чи не сон, а іде ж прати не даремно ж снилось! Витягла всі свої скарби з торби, готує пральний порошок а сама сміється: «Ой, бабцю, бабцю! Схаменися от дожилася: сни вірити!»
Може й справді комусь це здасться дурницею чи бабськими забобонами. Але я не засуджую. Та й сама була така ж приземлена, доки не почула цю історію…
В сусідній квартирі у родини народився хлопчик. Другий, бо перший вже бігав, добряче дістав батьків. А тут знову радість! Зібрали рідню й сусідів, хто з квітами та з конвертами, хто з вишитим рушником, хто з пляшкою «Корвалолу» «щоб серце не стало від щастя!»
Всі тішаться, щось дарують, захоплюються, а дитину зась хвалити! Мама з татом настояли, щоб ніхто про вроду не обмовився: кажуть, пристріти можна. Українці ж народ забобонний: лиш трішечки хтось похвалив одразу дитини щось заболить!
Тож пішли навпаки: кожен, входячи до кімнати, скрушно зітхає: «Ай, Боже, який страшненький хлопчик, яке неподобство! Не дай Боже такої краси!» І кожен ще дужче випинає губу: «І не хочу на того негарного навіть дивиться!»
А старший брат усе це чув, подався до балкону, замислився: «Навіщо нам другий син, як такий поганущий? Треба його, як стару іграшку, викинути»
Взяв малого й кинув із балкону, наче не брата, а мяча футбольного на подвірї! Мене аж мороз по шкірі пробіг, коли це розказували. Та лиха не сталося Богу дякувати за це!
Бо саме під вікном у той час сушила свою випрану торбу наша бабця. І хлопчина, мов у лотереї, бабах у ту торбу та й залишився цілим і неушкодженим!
Поки тато з мамою зрозуміли, чого так тихо в дитячій, молодший уже мяко приземлився на чужу білизну, а старший гордо рапортував: «Та ж непотріб, то я його викинув!»
Батьки кинулися шукати дитину. Серце в матері тицяється, а тато стрімголов надвір. Дякувати Богу, хлопчик навіть не чхнув.
Ой, яке щастя! плакали мама з татом, обіймаючи сина.
А кому подякували? Ви як думаєте? Та бабусі, звісно. Про Бога ні пари з вуст, тільки бабуся перехрестилась і гірко усміхнулась: який там прання, як не сонний ангелок дала їй підказку…
Чому всі вважають пощастило, та й годі? Чому «дякуємо» не долітає до небес, тільки гуляє по хаті? Я довго собі голову сушила, але й досі не маю відповіді. Напевно, для кожного це щось особливе. Від себе скажу лише одне: у випадковості не вірю. За все дякую Богу, бо без Його ласки і торба не спіймала б того малого щасливчика.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
