— Я не піду на випускний через тридцять років після закінчення інституту, бо потім мене охопить депресія. Хай ідуть ті, хто щороку ходив, їм не помітно, як вони змінилися, — розкрикувала в телефоні Євгенія, однак найкраща подруга Надія.
— А ти як виглядаєш зараз, чого боїшся? — здивувалась Магдалена. — Ми ніби п’ять років тому ще знайомі були, і ти була зовсім нормально. Щось занадто схудла?
— Та до чого це, просто не хочу, і лишень так. Не вмовляй, Роксолано!
Надія вже планувала закінчити розмову, сподіваючись, що Роксолана зрозуміла її, і далі телефонуватиме іншим зі списку. Але підруга вхопила її «залізною» хваткою:
— Надіє, наші черги вже порідшали.
— Що, хтось душу віддав? — Надя мимоволі здивувалась, вона і так вважає себе не надто молодою, та не настільки, щоб однолітки раптом зайняли інший світ.
— Ні, просто хтось з нашої країни звалився. А покійний у нас Андрій Кущ, ще двадцять п’ять років тому, був зовсім молодий, я ж тобі це вже казала.
— Тож не брикайся, збираються наші чотири групи, а насправді всього тридцять людей. Ти ж свого сина нарешті одружила? Ось, можна трохи розвіятись.
Магдалена ще щось говорила, а Надя знову згадала Андрія Куща. У нього були темні кола під очима і важкий погляд, і хлопці з групи вважали його слабаком.
Виявилося, у Андрія було слабке серце. Він добре вчився, мріяв звести гарний вантовий міст у своєму містечку, та нічого не встиг. А що ж вона встигла, Надя?
Закохалася в Ігоря, який був бригадиром будівельників, куди й сама пішла працювати після диплому. Він працював у їхньому місті вахтовим, а потім їхав додому.
Вони довго зустрічалися, Ігор навіть перед усіма називав її дружиною. Говорив, що цивільний шлюб — це ознака справжнього кохання. Люди живуть не за наявністю свідоцтва, а за коханням…
Коли Надя зрозуміла, що чекає на малюка, Ігор не з’явився на вахту. Виявилося, у нього троє дітей, а дружина захворіла. Ігор звільнився через особисті обставини, навіть не повідомивши її.
Надя зрозуміла, що не зможе щось вимагати від чоловіка з трьома дітьми і хворою дружиною, і сама залишила будівництво, поки ніхто не зрозумів, що відбувається. Хтось з чоловіків пожартував наостанок:
— Ну що, свідоцтво про шлюб все ж міцніше, ніж спільне проживання?
А Наді вже все одно, вона пішла працювати в продуктову крамницю поруч з будинком, куди її влаштувала знайома з під’їзду. Домовилися, що навіть коли стане мамою, два дні на тиждень вона працюватиме.
Її мама погодилася доглядати за Дімком, бо донька «недолуга» і таку хорошу роботу втратила!
— Ти ж сама мене так виховувала! — крикнула Надя, коли мати вже довела до межі.
— Так я і сподівалася, що хоч ти будеш порядна, а навчання твоє на денному — це важко, а ти, Надько, недолуга! — репетувала мати.
— Яке коріння, таке й насіння, — відповіла Надя, і одразу ж пожаліла матір…
Потім вони обійнялися і заплакали разом, хоча сенсу майже не було. Куди тепер подітися…
Тож коли через п’ять років після випуску інституту їй дзвонила Роксолана і кликала на зустріч, Надя, звично, не пішла.
Там будуть розповідати про сім’ю, про роботу, показувати фотки, а Надя в трьох місцях підлогу миє: у під’їзді, у школі і в дитсадку. Про що їй з ними говорити?
А точніше, про що їм говорити з нею…
Заради Дімка вона готова на все — він єдина її втіха.
Тим більше, що мама, коли Дімка пішов у садок, вирішила, що виконала свій обов’язок, і поїхала до сестри в село, претендувавши, що в місті погано і потрібне свіже повітря.
Через кілька років Наді несподівано підвищили до півставки. Діма вже пішов до школи, і вона тепер встигала все сама: забирала сина після обіду, і багато хто заздрив її організованості.
Потім до Наді почав залицятись колега, але вона відразу відкинула його. У неї син, і чужий дядько в домі зайвий. Батька він не замінить, лише проблеми принесе.
Надія на роботі несподівано добре проявилася, і коли син підріс, вона навіть непогано заробляла, перейшовши на повну ставку інженера.
Проте вона завжди відчувала себе неповноцінною, навіть зовні була схована. Одягалася скромно, волосся не фарбувала, а після сорока вже з’явилася сивина.
Здавалося, вона не має права бути щасливою, бо живе з одруженим чоловіком і «майже» підняла трьох дітей. Не можна яскраво одягатися, фарбуватись і бути помітною — хтось ще може на неї підняти око.
У щасливий результат відносин Надя вже не вірила. Довкола було багато розведених, а вона не вважала себе кращою, навіть гіршою.
Дімка виріс вдячним, його жертовність не зіпсувала матері. Він літом їздив у село до бабусі Іри та її сестри, допомагаючи у всьому.
Копав грядки, садив з бабуками картоплю, буряки, моркву, поливав, а восени добував картоплю і допомагав закривати банки з соліннями та варенням.
Змалку син був міцним, колов дрова, спритно складав поленька в дровник. І навіть мати тепер казала Наді, що це просто велике щастя — мати такого сина, а в її одинокій сестри Лізі — коханий онук…
Тож що тепер для Наді — кафе та зустріч з однокурсниками на тридцять років після інституту…
Усі ці звичні думки пролетіли в її голові за лічені секунди.
І вона почула, як Магдалена наполегливо питає:
— Ну, ти запам’ятала? Кафе навпроти гуртожитку, наступної п’ятниці о третій годині дня. Приходь, хоч мені буде з ким побалакати, а то теж ні з ким, прийдеш?
Голос у Роксолани здригнувся, і Надя, сам не знаючи, чому, погодилася:
— Так, я прийду…
Поклавши телефон на стіл, вона вже шкодувала про дану обіцянку. Підійшла до дзеркала, знову взяла слухавку, хотіла подзвонити Роксолані і сказати, що випадково погодилася.
А номер старости весь час зайнятий, і Наді стало ніяково…
Вже ввечері вона відкрила гардероб і діставала синю сукню, яку Діма купив їй на його весілля.
Дімка з Наталкою ледве вмовили її, їхала вона в ТРЦ разом з нею, і її замучили примірками. Нарешті ця сукня сподобалася всім, навіть Наді. Там же підібрали туфлі, а Наталка відвела в салон, де пофарбували волосся і створили зачіску.
Той рік уже позаду, Діма і Наталка живуть окремо, і вони щасливі.
Сивина знову з’явилася, нема для кого її чепурувати, і Надя відчуває ніяковість, прикрашаючи себе.
Волосся вона все ж уклала, синю сукню одягла — вона висіла в шафі. Губи трохи підфарбувала, а потім стерла серветкою — занадто сміливо.
У кафе було шумно і людно, коли Надя прийшла вчасно. Роксолана одразу помітила її і підстрибнула:
— Надько, ти красуня, як же я рада тебе бачити!
Магдалена трохи погладшала, але це її не псувало, а навпаки — молодіша виглядала.
Вони розмовляли за столиком, потім Роксолану відволік хтось, і Надя просто пила сік, оглядала всіх навколо і слухала музику.
Тим більше, що хтось дуже постарався, і лунали пісні тих часів, коли вони ще були студентами — зовсім молодими і мріяли про чудове майбутнє.
— Чи можна запросити вас на танець? — почула Надя крізь гучну музику голос. Вона підвела голову й одразу його впізнала.
— Це був Левко Сєров із паралельної групи. Він на третьому курсі одружився, а Надя тоді жалкувала, бо йому подобалась.
— Надя, яка ти стала гарна! Я вперше прийшов на зустріч однокурсників і нікого не впізнаю, а тебе одразу розпізнав!
Левко простяг їй руку, і Надя не відмовилася, піднялася і пішла з ним танцювати, спостерігаючи здивований погляд Роксолани, що повернулася до їхнього столика.
Вони танцювали кілька танців підряд і мовчки. Потім Левко несподівано запитав:
— Надя, можна я тебе проведу? Одразу скажу, що давно в розлученні, але якщо вдома чекає чоловік, то… просто проведу, бо вже пізно…
Левко провів Надю додому, а наступного дня вони знову зустрілися і більше вже не розлучалися.
Сукню та туфлі на весілля допомагала підібрати Наталя. Вона вже трохи округлилася, скоро Надя стане бабусею, і їй було ніяково, що вона — наречена.
Надія дозволила собі бути щасливою, а Наталя прошепотіла:
— Надіє Сергіївно, ви, виявляється, така гарна! Ми з Дімком за вас раді, а щасливою бути можна в будь‑якому віці, це ж не заборонено!
— І справді, — подумала Надя, глянувши на свого чоловіка Олексія, — тепер, напевно, і мені можна.
Надія нарешті пробачила себе і дозволила собі бути щасливою…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте про це? Ставте лайки.
💬 Друзі, якщо хочете читати ще більше наших історій — залишайте коментарі і не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
