Ну що, Рудько, ходімо вже… пробурмотів Валерій, поправляючи нашвидкуруч сплетений повідець зі старої мотузки. Затягнув куртку під саму шию, здригнувся від холоду. Цьогорічний лютий у Харкові вирізнявся особливою лютістю дощ змішувався зі снігом, вітер, пронизливий, мов гвіздок крізь душу.
Рудько дворовий песик з жовтогарячою, вицвілою шерстю та одним мутним оком зявився в житті Валерія торік. Тоді він ішов із нічної зміни з тракторного заводу, коли помітив його біля сміттєвих баків. Песик був побитий, худий, а ліве око затягнула мутна плівка.
Голос шматнув нерви немилосердно це був Серьожа Кривий, місцевий забіяка з двору, років двадцяти пяти. Біля нього вюрилося троє шмаркачів вся його «гоп-компанія».
Гуляєм, коротко відповів Валерій, не зводячи очей.
А ти, діду, платиш податок за вигул такого каліки? завив один із хлопчаків. Диви, яке страшило око, як у домовика!
Полинув камінь, влучив у бік собаки. Рудько жалібно пискнув, пригорнувся до ноги хазяїна.
Іди геть, тихо промовив Валерій, сталь бриніла в гучній тиші.
О! Дід Ізяслав заговорив! Серьожа підійшов ближче. А ти не забув, чий це двір? Тут тільки з моєї ласки собаки гуляють.
Валерій знітився. Колись у армії його вчили вирішувати питання швидко й суворо. Але це давно минуло. Тепер він просто, згорблений пенсіонер-слесар, якому не потрібні нові біди.
Ходімо, Рудько, промовив, обернувся додому.
То й добре! кричав услід Серьожа. Ще раз побачу твого урода зовсім прикінчу!
Тієї ночі Валерій крутив той спомин у голові, сон обривався, груди стискав тривожний клубок.
Наступного дня мокрий сніг ряснів із неба. Валерій усе відкладає вигул, Рудько ж мовчки сидить біля дверей, повертаючи до хазяїна своє сліпе, але вірне око.
Ну добре, нехай, але швиденько.
Вони крадькома минали місця, де частенько базікували хлопці Серьожі, однак сьогодні їх ніде не було: погана погода вигнала навіть найзаповзятіших вештаків.
Валерій навіть трохи заспокоївся, але зненацька Рудько вперся біля занедбаної тепломережі, напнув вухо, обнюхав повітря.
Що там, старий?
Пес занив, потягнув Валерія до розбитої споруди. З руїн долинав дивний стогін чи то плач, чи то зітхання.
Гей! Є хто там? крикнув Валерій.
Відповіді не було, лише вітер свистів у повалених вікнах.
Рудько настирливо тягнув повідець, в його єдиному оці бриніло занепокоєння.
Що ти, друже? схилився Валерій. Що, там біда?
І тоді він розчув: тоненький дитячий голос «Допоможіть!»
Серце впало. Валерій швидко зняв повідець, рушив за Рудьком у розвалини.
Між цеглою, просто в запорошеному кутку, валявся хлопчина років дванадцяти. Обличчя побите, губа розсічена, одяг у ганчірки.
Божечко… присів Валерій Що трапилось з тобою?
Дядю Валерію? хрипко озвався хлопець, мружачи очі. І тут Валерій впізнав Андрія Шемета сина сусідки з пятого поверху, тихого хлопця з лагідним серцем.
Андрійку! Що сталося?
Серьожа і його компанія… хлопець схлипнув. З мамою грошей вимагали, а я пригрозив міліцією… Підстерегли…
Давно тут?
Від ранку. Страшенно холодно
Валерій скинув свою куртку, накрив хлопчика, Рудько тихенько підповз, ліг поряд, зігріваючи тілом.
Можеш встати?
Нога болить, здається, зламана…
Валерій обережно промацав кінцівку таки перелом, ще невідомо, як із нутрощами. Телефону не було забрали. Зі старенької «Сіменса» Валерій викликав швидку: «Приїдемо за двадцять хвилин».
Потерпи, хлопче. Ось і лікарі поспішать.
А якщо Серьожа дізнається, що я живий? очі Андрія повні жаху. Казав же, доб’є
Не добє, Валерій сказав твердо. Більше він тебе не зачепить.
Хлопчина зиркнув:
Але ж учора ви самі тікали від них
Там ішлося про мене з Рудьком. Зараз інше.
Не договорив, та й що сказати? Що тридцять літ тому він дав присягу? Що в Афгані його вчили не залишати дітей у біді?
Швидка приїхала швидше, ніж можна було сподіватися. Андрія забрали до лікарні, а Валерій усю дорогу до дому йшов з Рудьком і думав, думав.
Увечері до нього прийшла мати Андрія Ганна Василівна. Плакала, дякувала, присягалася вічно памятати.
Валерію Івановичу, шепотіла крізь сльози, лікар сказав: ще б годину і все… Ви синові життя врятували!
Це не я, Валерій погладив Рудька. Це він знайшов.
А далі що буде? Ганна Василівна зазірала у двері тривожними очима. Серьожа ж не заспокоїться. Дільничий каже нема доказів, слова однієї дитини мало
Все буде добре, пообіцяв Валерій, хоча сам не відав, як.
Ніч була безсонна думки навперебій крутилися у голові: що робити, як убезпечити хлопця, та й усіх дітей, що лишилися на видноті перед бандою?
Вранці рішення спливло із самотністю.
Валерій витяг із горища свою парадну армійську форму з орденами та медалями. Дивився у дзеркало солдат та й годі, лише волосся сріблом відлискує.
Ідемо, Рудько. Справу маємо.
Серьожина банда мала звичку товктися біля магазину. Побачивши Валерія у формі, завовтузилися сміхом.
О, старенький на парад вирядився! розлягався один.
Серьожа знісся з лави:
Чого тут забув, ветеран? Тобі вже місце тільки в парку на лавці.
Моє місце з тими, хто слабкий, обізвався Валерій, спокійно підходячи ближче.
Родину захищати прийшов, чи що? зареготав Серьожа.
Саме так. Слабких від таких, як ти.
Андрій Шемет, памятаєш такого?
З усмішки Кривого зникла вся бравада.
Чого я маю памятати якихось лузерів?
Мусиш. Він останній із дітей, кого ви скривдили.
Погрожуєш, дед?
Попереджаю.
Серьожа наблизився, в руці виблиснула викрутка.
Зараз тобі покажу, хто тут хазяїн!
Валерій не ворухнувся. Армія залишила в ньому спартанську спокійність.
Хазяїн тут закон.
Який, до біса, закон?
Моя совість.
Тут сталося щось дивне, як уві сні.
Рудько, який досі спокійно сидів, раптом напружився: шерсть стала дибки, з горла вирвався справжній рик.
Пес твій… почав Сергій.
Мій пес воював, перебив Валерій. В Афгані. Мінно-розшукова служба. Бандитів він відчуває нутром.
Це була вигадка, але в голосі Валерія звучала правда і навіть Рудько наче повірив у неї випростався, розкрив пащу з розумом.
Два десятки ворожих найманців взяв! А з одним наркоманом і поготів розбереться.
Серьожа відступив, хлопці втягнули голови.
Від сьогодні в цьому районі порядок. Щодня я обходжу двори, а Рудько шукатиме хуліганів. І знайде…
Всі зрозуміли, хоч він і не договорив.
Хотів мене налякати, діду? Я наберу почав Сергій.
Дзвони. Але памятай мої знайомства куди вагоміші. Більше, ніж у тебе. Скільки друзів по життю. Скількох за ґратами знаю.
І це була неправда. Але сказано так серйозно, що холодок пробіг по спинах усіх.
Валерій Афганець моє імя, запамятай. І більше дітей не чіпай.
Повернувся й пішов, Рудько дрібно тюпав поруч гордий, мов генерал.
За спиною залишилася тиша.
Минуло три дні. Серьожа та його шобла немов розчинились у повітрі.
Валерій і справді щодня патрулював подвіря, а поруч ішов величний Рудько.
За тиждень Андрій повернувся з лікарні. Нога боліла, проте ходити міг. Уже того ж вечора прибіг у гості.
Дядю Валерію, засоромлено почав хлопець, можна я з вами буду обходи робити? Ну, допомагати…
Можна, але з батьками поговори.
Ганна Василівна не заперечила, а лиш зраділа син знайшов зразок для наслідування.
І тепер щовечора в районі блукала дивна компанія: поважний чоловік у формі, хлопчина і стара рудувата собака.
Рудька любили всі. Мами дозволяли дітям його гладити, не переймаючись, що він дворовий, у ньому було щось особливе: гідність.
А Валерій розповідав дітям про армію, справжню дружбу і чоловічу честь. Вони слухали, не дихаючи.
Якось, коли вони з Андрієм поверталися з вечірнього патруля, хлопець запитав:
Дядю Валерію, а ви коли-небудь боялися?
Боявся, щиро відповів Валерій. І зараз іноді страшно.
Чого саме?
Що не встигну. Що не стане сил.
Андрій потріпав Рудька за вухо:
Я виросту буду вам допомагати. І в мене буде пес мудрий, як ваш.
Буде, усміхнувся Валерій. Обовязково буде.
Рудько тільки весело махав хвостом.
Тепер його знали всі. Казали: «Оце пес Валерія Афганця. Такий героїв від негідників розрізняє».
Рудько ніс свою службу гордо, знаючи, що більше він не просто дворовий пес. Він захисник.