Ну що, дідусю, поїхали до мене. Квартира, звісно, невелика, але вдвох помістимося.
Господи, мені вже тридцять вісім. Самостійна, нікому зла не бажала, нікого не ображала. Все своє однокімнатну хрущовку, дачку заробила сама.
Не скажу, що життя важке, батьки завжди підтримували. Я в них пята, найменша. Є дві подруги з дитинства, але бачимось рідко вони заміжні.
Ненавиджу, коли їхні чоловіки, випивши, починають жартувати про те, щоб «розважити» мене. Одному так влупила, що більше не наважувався.
Замовкла, задумавшись. Оксана глянула у вікно там, за склом, хтось сміявся, хтось сумував. Потім звернулася до ікони:
Ніколи тебе не турбувала, але тепер прошу Дай мені те, що іншим не потрібно. Втомилася від самотності. Пошли мені звірятко, бездомну людину, сироту
Боязка я, Боже. Всі думають, що я замкнена, а я просто не впевнена в собі. Боюсь сказати щось не те, щоб не сміялися. Батько завжди наказував: «Дивися, як виглядаєш, щоб нам не було соромно». Ось так і живу. Допоможи мені. Амінь.
Неділя. Ранок. У будинку навпроти світяться вікна. Вперше по-справжньому помолилась, і коли відійшла від ікони, на щоках залишились сліди від сліз.
Витерла їх, взяла важкі сумки з продуктами, фарбою для паркану і на вихід.
Моя радість дача. Там я не самотня: і попрацюю, і з сусідками побалакаю про врожай.
Сумки тягнуть руки до землі. На зупинці нікого чекаю годину. Два автобуси проїхали повз, переповнені. Якщо й третій не зупиниться повернуся додому.
Але сталося диво: повний автобус зупинився, викинув пяного пасажира і мене впустили всередину.
Сорок пять хвилин і я на дачі. До третьої години спина як дошка, ноги як ватяні. Ледве дійшла до будиночка, впала на ліжко й заснула.
Прокинулась серед ночі. Телевізор гуде. Вимкнула, завела будильник і знову не могла заснути. Прокрутилась, встала, зварила собі обід на роботу.
Через два дні знову поїхала на дачу. Зайшла в будинок і остовпіла: електричний чайник теплий, на столі моя улюблена чашка з цукром і чаєм.
Вийшла надвір а паркан пофарбований! Хто?! Може, мама приїжджала? Доторкнулась фарба ще не висохла.
Бабусю Катю! кликнула сусідку.
Ой, Настю! відгукнулась бабуся. А чого так рано?
У мене хтось паркан пофарбував, чайник грів
Дивно. Може, домовик? засміялась бабуся.
Я подзвонила мамі.
Ні, доню, я не була. Може, хтось із сусідів?
Обійшла всіх ніхто нічого не знав. Навіть почали жартувати, що в мене домовик завівся.
Протягом літа на дачі відбувалися дива: полиці прибиті, підлоги вимиті, грядки прополоті, квіти у вазі. Я залишала їжу і знаходила приготовані страви.
Нарешті, восени я вирішила:
Ну що, господарю, поїдемо до мене. Квартира маленька, але вдвох помістимось.
Раптом почувся голос:
Вибач, що налякав
Я глянула переді мною стояв чоловік у старому, але чистому одязі, з кучерявим волоссям і блакитними очима.
Ти ж обіцяла мене забрати несміливо сказав він.
Я заплакала.
Стій! скрикнула. Хочеш їсти?
Трохи Ти сьогодні весь день вдома, я не встиг поїсти.
Зачекай, принесу їжу.
Я побігла до сусідів, не вірячи у щастя.
Минули роки. Тепер ми з моїм Володимиром гуляємо парком, згадуючи, як познайомились. Він розповідає свою історію:
Був одружений, але після розлуки залишився без дому. Ночував у друзів, потім на дачах. Одного разу побачив тебе з сумками Пожалів. Почав допомагати, ховався на горищі.
Тепер у нас син. Коли він одружиться розповімо йому нашу історію.
Життя іноді дарує дива треба лише вірити.
