Січень, 2023р.
Київ, вулиця Січових Стрільців, квартира 12го поверху.
Сьогодні ввечері, коли за вікном вже спалахували яркі вогники новорічних вітрин, я знову перегортав у голові події, що розгорталися майже два десятиліття тому. Здається, час ніби розтягнувся, а спогади стали ясніші, ніби під кригою.
Ну і гайда звідти, я тебе взагалі ніколи не кохав! вигукнув Микола, кинувши погляд на свою молоду дружину, що вийшла з крихкої квартирки з малим сином на руках.
Нарешті набрався сміливості визнати це. Хоч я і знала це давно, а ти, мабуть, просто не хотів сказати, відповіла вона, її голос був спокійний, ніби холодна ранкова роси.
Уляна, наша головна героїня, поглянула на Миколи, який, розтягнувшись у старому кріслі, тримав у руці наполовину випитий пляшковий квас. У той момент вона чітко зрозуміла, який крок треба зробити. Сумніви, які ще колись гойдалися в її думках, розвіялися, немов сніг під сонцем. Вона посміхнулася синочку, підняла його на плечі і спрямувалась до дверей.
Тоді Уляна ще не знала, куди її заведе цей крок. Життя після розставання з Миколою не було легким: орендовані квартири у передмісті, підробітки на будівництві та у магазині, безпомічність у пошуках допомоги. Мати вже не була, а батька вона памятала лише з дитинства. Питати про його місцеперебування марна трата часу, бо він був зниклим у тумані минулого.
Коли б він хотів, то й знайшов би спосіб спілкуватися зі мною, а якщо не писав, значить не хотів, міркувала Уляна.
Але історія про Миколу не про нього, а про Уляну. Вони познайомились на дискотеці у підвалі старого будинку. Микола був добре одягнений, вивершений, трохи зарозумілий, і це йому не завадило. Уляна не приділяла цьому уваги, а потім лише шкодувала собі.
Микола виріс без батька, але був оточений дідусем, мамою та тіткою усі ці жінки крутилулися навколо його потреб. Коли він одружився з Уляною і привів її до своєї квартири, нічого не змінилося: все крутилось лише навколо нього, і він це любив.
Сімейне щастя розпалося швидко, бо Уляна відмовилась стати черговою нянькою. Вони жили разом рік до народження сина Сави і ще два після. Після довгих сварок вона зібрала речі і пішла. Відтоді пройшло двадцять років, і Сава вже закінчив університет, а батько ніколи не шукав з ним контакту.
Одного ранку, коли я, як звик, йшов до офісу, на вулиці вже лежав перший сніг, який не поспішав танути. Я крокував повільно, не поспішаючи, бо раніше я бігла між роботою і домом, а тепер моє життя нарешті встигло встигнути.
У нашій фірмі працювала молоденька Надія, нова помічниця. Я помітив, як вона тихо витирає сльози з обличчя під оком, спробувавши замаскувати їх недорогим тональним кремом.
Надіє, що ти робиш? запитав я.
Я не знаю, як жити далі, залілася вона, і я зрозумів, що в її очах я бачу себе колись.
Я вказав на лавку, покриту снігом.
Подивись, сказав я. Горобці сидять, холодно їм, і зима здається довгою. Але за тричотири місяці прийде весна, і вони знову заспівають. Те ж саме відбудеться і з тобою, якщо знайдеш в собі сили змінитися.
Ти правий, кивнула Надія. Ти завжди виглядаєш такою сильною та впевненою.
Ми домовились: надвечір подумати, що робити далі. Після роботи я запросив її до себе, запропонував залишитися на ніч, бо в холодну погоду краще залишатися під дахом.
Наступного ранку я допоміг Надії знайти нову квартиру і переїхати. Через три місяці вона попросила мене присідати з донькою, бо у неї було судове засідання щодо розлучення. Аліменти вже були встановлені, і вона нарешті відчула полегшення.
У пятницю вона підійшла до мене в офісі:
Олено Анатоліївно, прийдіть у суботу на чай, ми вже ялинку прикрасили.
Обовязково прийду, відповіла я.
У суботу я зайшов до її квартири, купив печиво та шоколадку для маленької Катерини. Вона подякувала:
Ви literally врятували мені життя.
Не я, відповіла я, а ти сама захотіла змінитися, і зміни прийшли.
Ми разом переглянули старі фотоальбоми, розповідали про подорожі, про те, як ми відпочивали з дітьми. Вона спитала мене, чи я знову вийду заміж.
Ні, я не знайшла щастя в стосунках, сказала я, але впевнена, що ти ще відкриєш своє справжнє жіноче щастя.
Після прощання Катерина підбігла до мене:
Тітко Олено, ще зайдете?
Звичайно, як тільки запросиш, йду, відповіла я, обіймаючи її.
На вулиці вже здіймалася передноворічна хуртовина. Я йшов по засніженому тротуару, коли почув крик:
Жінко, зачекайте!
Я обернувся і побачив чоловіка середнього віку, який тримав у руці мої втрачені рукавички.
Дякую, сказав я, прийнявши їх.
Я Едуард, представився він. А я Олена. Не проти підвезти?
Дякую, кивнула я, і ми сіли в його автомобіль.
Коли ми проїжджали підйом, я побачив, як через перехрестя проходить запястий чоловік, явно не зовсім трезвий. Його обличчя під світлом фар миттєво нагадало мені Миколу. Я ледь не впала з сидіння, а він, не зупиняючись, зник у натовпі.
Едуард запитав:
Де плануєш святкувати Новий рік?
Ще не знаю, відповіла я.
Тоді давай разом, запропонував він, у місті є затишний ресторан, обіцяю, буде весело.
Я усміхнулася і погодилась. Чому б і ні? Я заслуговувала на щастя, і, можливо, саме в цю ніч я знайду справжнє кохання.
**Урок, який я виніс з усіх цих подій:** життя постійно кидає нам випробування, але тільки коли ми готові прийняти їх і шукати у скрутний час нову весну, ми посправжньому зростаємо і знаходимо власне щастя.
