**Дорогий щоденнику.**
Сьогодні я знову прокручував у голові той день — мамин ювілей. Це було місяць тому, але все стоїть перед очима, ніби вчора. Зібрався тоді з братом подарувати їй щось справді варте. Я кілька місяців відкладав із зарплати, вибрав у ювелірному золоті сережки зі світлим камінням. Артем знайшов кулон із тієї ж серії — вирішили, що комплект буде доречним.
Пам’ятаю, як мама тремтячими пальцями вдягала сережки, а коли побачила кулон — геть розчулилася, обіймала нас і голосила, що ми надто витратилися. І от саме в цю мить з’явилася тітка Зоряна. Безцеремонно вихопила футляри, довго роздивлялася тавро, колупала застібку. «Мабуть, цілий стан вбухали? Камені хоч не скельця?» — іронічно кинула. Я відрізав, що золото справжнє, але вона не вгавала. Перевела погляд на маму, потім з легкою усмішкою до мене: «Так, Микито. У мене за три місяці ювілей. Чекаю такий самий комплект. Тільки каміння зеленим, під смарагди — до очей підійде».
Я спочатку подумав, що це жарт. Але вона цілком серйозно крутила чужу коробку. Я спитав прямо: з якого дива я маю купувати їй золото? Вона здивовано скинула брови: «Я рідна сестра твоєї матері! Мені теж потрібні дорогі подарунки». Я подумки перебрав дитячі свята — від неї я зазвичай отримував шкарпетки або пачку печива «Топлене молоко». На повноліття прийшла з порожньою листівкою, а потім попросила відвезти її на інший кінець міста — бензин тоді обійшовся дорожче за її «вітання». А тепер вона говорить так, ніби спонсорувала мою освіту.
Я рівно відповів: «Ви мені не мати. Подарунки вам нехай ваші близькі вибирають». Вона миттєво знайшлася: «Тані зараз важко. Я з дівчинки золото вимагати не буду. А ти хлопець при грошах, міг би й пошану виявити до старших». Мама спробувала згладити, але було видно, як їй ніяково. Тітка не вгавала: «Матері, значить, золото, а рідну тітку обділив? Чекаю комплект на день народження! Артем теж нехай скидається».
Артем поклав виделку і хмикнув: «З чого раптом ми маємо спонсорувати ваші хотілки?» А тітка: «З того, що родичі повинні до всіх однаково ставитись! Юлі он і сережки, і кулон! Ну, якщо не хочете дарувати, я тоді кулон заберу! Юлько, тобі й одних сережок вистачить!» І потяглася рукою до маминої шиї. Мама відсахнулася. Тут мене переклинило — усе невдоволення, яке я роками накопичував, виплеснулося разом.
Я перехопив її руку: «Ви зараз серйозно намагаєтеся зняти з мами подарунок? Ви самі їй хоч раз подарували щось дорожче за кухонні ганчірки?» Вона огризнулася, що я хамлю, що в неї прибутки інші, а головне — увага. Я не стримався: «Зате чужі гроші ви рахувати майстер. Приходите на кожне свято з порожніми руками, перша набиваєте рота, а потім виносите їжу контейнерами! І вічно прикриваєтеся Тетяною, яка вже доросла кобила і здатна сама купити собі вечерю».
Обличчя тітки пішло плямами. Вона затупотіла до мами: «Юлю! Ти чуєш, як твій шмаркач зі мною розмовляє? Утихомир його!» Я завмер, чекаючи на звичне «Микито, ну годі». Але заговорив батько. Він вагомо сказав, що я маю рацію, що він мовчав лише заради мами, а тітка ходить до нас не як до рідні, а як у безплатну їдальню з самовивозом. Тітка обернулася до Артема: «Ти теж зараз почнеш рахувати, скільки шматків я з’їла?» Артем буркнув, що може нагадати, як вона потягла їжу з його дня народження ще до того, як гості за стіл сіли, а потім ще губи надула, що їй цілий торт із собою не віддали.
Тітка заверещала: «Невдячні! Юлько, кого ти виростила?» І рвонула до себе сумку, почала згрібати нарізку в пластикові лотки. Я спокійно підійшов, перехопив контейнер і витрусив ковбасу на блюдо. «Сьогодні у мами ювілей, а не пункт видачі гуманітарної допомоги. Нічого ви звідси не винесете». Вона закричала: «Віддай, недолугий! Принизили мене, подарунка позбавили, тепер ще й голодом морите?» Гості за столом завмерли, хтось давився сміхом. Я глянув на маму — боявся, що вона розплачеться.
Але мама повільно розстебнула застібку на шиї, акуратно прибрала кулон у коробочку і підвела очі на сестру. «Знаєш, Зоряно… Я втомилася. Втомилася кожне свято вираховувати, скільки їжі ти встигла розсунути по кишенях. Втомилася шикати на чоловіка та синів, щоб вони терпіли твої заскоки. Микита має рацію. Ти нашу доброту за слабкість прийняла». Тітка затнулася — такої відсічі від вічно поступливої сестри не чекала. Мама твердо сказала: «Збирай свої речі та йди». Тітка ще раз зажадала гаряче для «дитини», але батько мовчки викликав таксі і підсунув їй пакет із рушниками. «Забирай свою сумку і це барахло. Решта залишиться на столі». Тітка виплюнула: «Ноги моєї більше у вашій хаті не буде! Скнари!» — і грюкнула дверима.
Я сів поруч із мамою, вибачився, що зіпсував свято. Вона слабко посміхнулася: «Ти нічого не зіпсував, синку. Це я наївна була, треба було раніше її на місце поставити».
За кілька днів тітка подзвонила як ні в чому не бувало. Я сидів на кухні, чув з динаміка: «Юль, привіт. У вас там після ювілею їжа залишилася?» Мама заплющила очі, видихнула, але голос навіть не здригнувся: «Зоряно, навіть якщо залишилася — тобі я не віддам. У гості прийдеш лише тоді, коли навчишся шанувати господарів, а не розглядати наш будинок як безплатний ресторан». На день народження тітки я просто скинув уранці смс-ку. Жодного золота, звісно, ніхто не відправив. Вона ще довго чекала, коли її покличуть на чергове родинне застілля, але мама просто викреслила її зі списку гостей. І, мабуть, це надовго…
Я часто думаю: чи правильно ми вчинили? Можна було й далі терпіти, аби не сваритися. Але скільки можна? Кожен має свої межі. Мама нарешті зрозуміла, що доброта не означає слабкість. А тітка, схоже, так і не навчилася поважати чужу працю й гідність.
